— Божевільний! — загорлав мені в спину Онисим.
— Надвережений! — закричав Олександр.
— Плохій і тюхтій! — гукнув Онисифор.
Але я на них не зважав. Скусили мене на те дурне умикання, і не я був винуватий, що Юстина розгнівалася, а вони. Не втратив іще надії навернути її до себе, ось і приворот несу в руці, отож нічого її ганьбити. Нехай ідуть собі до біса, бо це біс їм ту криву гадку й нашептав. Я ж за Юстину ще повоюю.
І солодкий одур мене пойняв, якесь щастя; руку гріла посудина із приворотом — ліками на моє нещасливе кохання. І мені здалося, що рідина в тій посудині кипить і побулькує, хоч кипів і побулькував, здається, я сам. І хтось ніжний і солодкоголосий заспівав у моїй голові:
Ромашечки Юстина збирає на луці,
В руці тримає рожі яскраво палючі,
Фіалочки ласкаві кохає Юстина,
Юстина крин-лілеї зрива в цій хвилині.
Коли ж збере Юстина усі оті квіти,
Віночка скрутить, схоче потому надіти
На голову для мене, аби цим повісти,
Що хоче одягнути покрив’я невісти.
Нема від тебе, мила, краснішої панни,
Оце моє серденько найбільше і ранить.
Отакий одур грів мене й наповнював. І я забув про своїх друзів-писарчуків, які вже не горлали образливих на мене слів від кладки, і земля навколо почала ворушитися й парувати, і та пара густішала — напливали сутінки. Запахло вечірніми квітами, а небо, коли позирнув на нього, покрилось усе фіалками, між яких спалахнули золоті очі. Тоді я й подумав: хто зна, як подіє на Юстину дядькове чарівне зілля, а воно, хоч і не пив я його, й не торкався, і не вдихав його випарів, вже напевне мене одурманило.
Розділ VI
І ось вона настала, та ніч, якої ніколи не забуду, поки живу, ніч одуру й несамовитості моєї. Прийшовши додому, я нічого не міг робити, навіть вечеряти, а лише сів посеред покою на ослінці і стежив, як згущуються навколо сутінки, як ходять, вештаючись довкола, якісь тіні, шепочуть щось і перемовляються; і весь я був переповнений синьою гіркуватою печаллю, а на столі стояла посудинка, що її дав дядько Кипріян, і висяювала рівне, аж мертве світло, ніби ліхтар із свічкою посередині; мені навіть здалося на мить, що посудина та нагадує людського черепа. Але я не лякався й не дивувався, бо все в мені закоцюбло: чекав кромішньої темряви, бо тільки в кромішній темряві відбуваються чари, а ще думав про таке: в Юстининому дворі бігав величезний пес, якого на ніч спускали з ланцюга, то що ж мені з ним чинити і як улагодити? Згадав про кільце ковбаси — чи не звабиться на неї псина? Друга річ не менш важлива першої: обійстя Юстинине оточене високим та міцним парканом, а поверх кілків набито гострого цвяшшя — як мені в темряві його оминути? Третя річ: що чинити, коли за чарівництвом мене піймають, адже чарівників суд не милує: одних прив’язують до ганебного стовпа й батожать, інших водять містом і ганебно кленуть, одягши на них мішка, в лихі часи морового повітря таких навіть спалюють. Але й цього я чомусь не лякався, може, тому, що хоч лихі кари визначає право за чарівництво, але завжди знаходиться гідна довіри людина, яка виголошує незгоду із засудом і просить милувати чарівника, натомість обдирають його з майна і проганяють із міста. Коли б таке сталося, піду у світ, як свого часу пішов мій дядько Кипріян та й батько, а може, згоджуся стати їхнім учнем, учинивши клятву, якої Кипріян від мене давно сподівається. Одне знав твердо і несхитно: відступати нікуди, мушу вчинити намислене, інакше помру від любовної туги, якою так щільно наповнений. Адже несвітські речі й чиняться, коли людина переповнюється тугою, тоді вона ніби' сомнамбула блукає, тоді в неї ледве-ледь стукотить у грудях серце, тоді руки й ноги зів’ядають, очі пригасають, вуста в гіркий усміх складаються, тоді себе приреченим відчуваєш. Ноги ж ведуть тебе у певне місце, де сподіваєшся зустріти ту, яка тебе так нещадно зачарувала, і там конечне її зустрічаєш. Отож, коли сам зачарований, зачарую і її, хай би запалала вона любашною до мене тугою, хай би так само ціпеніла, як я оце зараз, у сутінках, хай і її поведе на те місце, де чекаю її я, — тоді рушимо одне одному назустріч, безсилі щось змінити, глухі і п’яні, із заплющеними очима; я йтиму з одного боку, а вона з другого, і так віддамося незримій силі взаємопритягнення, бо досить стане прийти одне до одного — і все закінчиться, знову звичайно засвітиться над головами нашими сонце, і світ озвичайніє, і вимиватимуться із душ наших химерні тіні, а все призначене до з’єднання з’єднається.
І тут я відчув, що мене ніби здвигнуло: у густій темені сидів. Зникло заціпеніння, і сила повернулась у тіло. Зіскочив з ослінця, поклав у кишеню кільце запашної ковбаси, взяв слоїка, який і досі світився дивним сяйвом, загорнув його у рушника, щоб те світло не зрадило мене, і тихо виступив із хати.
Став на ганкові і прислухався. Спокійно було довкруж, валували тільки собаки. Мені здалося, що найбільше й найгустіше брехав пес із Юстининого двору. Рушив крадьки з двору: вулиця порожня, на небі ані зір, ані місяця — саме так, як і треба. Ніде в хатах не світилося, бо магістрат через часті пожежі видав заборону світити після сутінків, всю вулицю покривали сонні хвилі, ніби незриме море накотило на неї. Але вулицею я не пішов, а звернув у завулок, щоб дістатися на задню вуличку, з якої можна було б потрапити на город та в садок Юстининого обійстя: до речі, тут на паркані цвяхів набито не було. Я виліз на паркана, але стрибати в обійстя не поспішав: пес почує мене й так. Уже він біг, хекаючи й погаркуючи, і стукочучи величезними лапами, і поблискуючи вогняними очима. Я відламав кавалка ковбаси й кинув у темряву: коли їжу пес візьме, мене не зачепить. Так воно і сталося: пес жадібно пожер ковбасу і почав стрибати до мене на паркана — я ж згодовував малими дольками. Але він не заспокоївся, а коли пожер усе і помітив, що більше ковбаси йому не даю, почав загрозливо гарчати. Тоді щаслива думка прийшла мені до голови: а що, коли збризнути його рідиною з горняти, чи не полюбить він мене, адже несу любасне зілля? Всунув руку у горня й бризнув просто в морду, що вискочила аж до мене. І сталося диво: пес принизливо й солодко заскавчав. Тоді я сміливо зістрибнув на город, пес обнюхував мене, лизав одежу, терся й лагідно матиляв хвостом. І ми пішли разом до Юстининого будинку, як брати-спільники. Усе, що треба було, я зробив швидко й ретельно: обкропив хату, ґанка і бризнув на горішнє вікно, в якому часто стриміла дівчина. Від пряного духу, який струмував од настою, паморочилася голова; пес біля мене повискував, намагався злизувати накраплене, а тоді пристрасно кидався обіймати мене, тицяючись мордою мені в лице. Тепер треба було звідсіля тікати, але ноги не несли, мабуть, перехвилювався. Тоді сів біля хлівця, обпершись спиною об стіну, обійняв пса, який тісно притулився до мене, щось намагаючись по-собачому мені сказати, але я на нього зважав найменше, бо почав дивитися на вікно Юстининого покою, горішнє під самим дахом, де не раз її бачив. І чи я заснув тоді разом із псом на короткий час, чи мав привидження, здалося мені, що стіна Юстининого дому спрозоріла чи розсунулася, побачив там Юстину в білій сорочці, і сорочка та, ніби місячним світлом облита, зламувалася й світилася. Дівчина звелась із ложа і вклякнула, звівши руки догори. І так само, як сорочка, засвітилося її обличчя, таке гарне, таке чарівне, таке чудове, таке прекрасне, що гарнішого в світі не бачив. І зашепотіла вона молитву, але настільки голосно, що почув її всю аж до останнього слова.