Що ж мені робити, дядьку? — з розпачем спитав я.
Дядько Кипріян сидів якийсь час загаданий. Тоді звів на мене споважнілі й якось дивно посивілі очі й проказав:
— Маю книги учення й на це. Спробую закликати духа, який запалить Юстинине серце похотінням до тебе. Вже казав, хто вони є, оті духи, — це відламані часточки душі людської. Вони і стіни можуть стрясати і розвергати, доми ламати, при лихому скерунку вони кровопролиття чинять, батьковбивство, ворожнечі та гніви поміж братів та подруж, дівчат до невшетечності та сороміцтва схиляють, блуд сіють і пристрасті плотські, до лихих справ приводять, цнотливих у любодіяння вкидають. При доброму ж скерунку чинять усе навпаки. Хто пізнав тайну, як керувати ними, обережний має бути, щоб не випустити дракона і не втратити повелительної над ними сили. Схилити ж дівицю до звичайної закоханості — не зло є, бо не для задоволення похоті своєї схиляєш її, а для доброго співжиття. Чи ж не так?
— Таж звісно, дядьку! — вигукнув я. — Хочу, щоб полюбила мене, а коли полюбить, старостів восени до неї зашлю і заживу з нею в любому подружжі.
— Поклянись! — наказав дядько Кипріян.
— Клянуся небом та землею! — проголосив я. — І щоб мені з цього місця не зійти, коли неправду кажу!
Дядько подивився на мене пильно, ніби виїдав очима. Тоді звівся, і з подолу хитону його посипалися білі стружки — пішов у кущу. Я тим часом узяв дощечку й розглядав, була вона з лиця гладко вистругана, ніби й справді приготована для малювання ікони. Перевернув дощечку, з того боку оброблено її грубо. Дядько тим часом випірнув із кущі з посудиною, прикритою дерев’яною накривкою.
— Візьми ці ліки, — сказав, — і покропи, щоб ніхто не бачив, дім Юстинин. Але не тримай у цей час до дівчини лиходум’я, з любов’ю про неї згадуй, ще й помолися, аби полюбила тебе.
— Чи ж це приворот? — спитав я, беручи посудину.
— Приворот, що його споконвіку на нашій землі готують для подібних трафунків.
Я подякував дядькові й відійшов. Західне сонце биАо мені в спину, і тінь моя видовжилася непомірно, стрибала по стежці й траві, ніби один із тих духів, що його викликав мій дядько — саме цей дух і повів мене в подальші любовні пригоди. При цьому виник і легкий острах: "А що, коли мій дядько Кипріян, — подумалося мені, — з нечистим закладає? Чи ж не потраплю в такий спосіб і я до нечистих рук?" Дивний він усе ж таки, дядько, дивні і його думки. Говорить про Бога, але не так, як учать по церквах, і все в його думках якесь не таке. Чи ж не ліпше й не простіше мені розбити об каменя цю посудину, повернутися додому й забути про ту навісну дівчину, що полонила мені серце? Коли не хоче мене, навіщо набиваюся їй зі своєю любов’ю? Хіба мало в світі дівчат і хіба нема на нашій вулиці таких, які позирають на мене солодко? Не останній я в цьому світі і не найбридкіший, хоч, може, й не красень писаний і не мішок м’язів.
Саме входив у скеляну долину, в якій текла ріка Тетерів і де звисала з однієї із скель кам’яна голова. Сонце залишилося там, за горою, а в долині висів синій сутінок. Вода між каміння завмерла і тільки вряди-годи виривалася з неї рибина, скидуючись. Блискала лускою й ляпала в плесо, яке починало гнати з того місця тремтливі кола. І з кущів над скелями раптом ударив соловей. Тоді дивна річ зі мною учинилася: я знову згадав Юстинин голос, і той голос наповнив мене, як золота вода, і мені від тієї води млосно стало. Тоді відчув, що все тіло від голови до пальців ніг наповнюється відчуттям тієї дівчини, ніби вона ввійшла в мене і стала часткою мого єства. І та частка розливалася в мені золотою водою, і я весь уже був із з’єднаних наших єств; ні, не так легко забути цю дівчину, адже вкорінилась у мене, вросла тисячами корінців, які смокчуть мої соки й кров, бо соки й кров наші прагнуть до змішання. А соловей над головою дзвонив і дзвонив, і я п’янів, і туга велика, ніби музика, підіймалася з глибини душі моєї, і я побачив перед собою затуманений, але невимірно дорогий мені образ. І той образ усміхнувся тепло й приязно, а до вуха мого приклалися знайомі мокрі губи й прошепотіли: "Завоюй її, завоюй! Ніколи дівчина не полюбить, коли не відчує твоєї пристрасті й сили, коли не впізнає в тобі мужнього лицаря-войовника. Настирливий будь і не відступай!"
І я знову почав роздиматися й надуватися, як той пухир на шворці, в якого очі — ґудзики, а рота й носа нема, і не йшов стежкою, а плив, і за ту шворку трималася рука моєї тіні, бо знову вийшов на розлогіше місце, і тут мене й зловило західне сонце. А хмари біля нього палали густим малиновим світлом, і трава світилася, ніби кожна травина позапалювалася ізсередини. Я сам освітився й був запалений ізсередини і йшов дивно легкий та роздутий, очі мої вузькі зробилися, а волосся ледь-ледь піднялося, як гребінь у півня. І ноги в мене були курячі, а штани із пір’я, і вигнув я груди колесом, одне крило відтягнув донизу і, кокочучи, почав наступати на курку, дивно схожу на Юстину. А соловей ніби летів за мною, бо пісня його не даленіла, хоч я й відходив од місця, де перед оцим співав, а ішла разом зі мною.
Я глянув на посудину, яку ніс у руці, й загадково всміхнувся, десь так, як перед цим дядько.
— Ну, тепер побачим, тепер побачим! — тихо сказав і вже цілковито забув свою ранішню уразу й образу.
"Піду-но я додому, — сказав подумки, — повечеряю, дочекаюся темряви, а тоді рушу до Юстининої хати. Оббризкаю їй двора і спокійнісінько засну. І хай присниться мені власне весілля!"
Підійшов до того місця, де було покладено дерев’яну кладку, і раптом побачив, що на кладці стоять мої приятелі-писарчуки: Онисим, Онисифор та Олександр.
— Де ж ти ходиш? — спитав Онисим.
— Ми оце думали й придумали, — сказав Олександр.
— Тебе прилюдно зганьблено, — мовив трохи понуро Онисифор, — тож маємо дівці помститись.
— Обмажемо їй ворота дьогтем, — сказав Онисим.
— А ще ліпше, знімемо їх і запремо на клуню, — сказав Олександр.
— Або поб’ємо їй вікна і закричимо котами, — мовив Онисифор.
— Або заспіваємо сороміцьких пісень, — сказав Онисим.
Тоді я почервонів, як рак, і верескливо на них закричав. Лаяв їх на всі заставки, а тоді плюнув на дошки кладки і пішов од них геть. Вони ж бо стояли, ніби правцем биті, і тільки роти порозкривали, адже хотіли мені допомогти й поспівчувати. Але я не бажав їхнього співчуття, тож ішов, і клекотів, і варився, як юшка в баняку. І з пліч моїх, і з голови, здавалося, підіймалася пара.