Привертає, до речі, увагу, що в трактуванні скомпрометованого комуністичною системою терміну "націоналіст" В. Дорошин дотримується визначення, що міститься у відомому словнику російської мови С. Ожегова: "Националист – приверженец национализма". "Национализм – движение за независимость народа и страны против иноземных поработителей, против колониализма". Нормальне, благородне це "движение", господін Алєксєєв, чи не правда? Чи, може, й великоросіянин Ожегов для вас не авторитет?
Не ігноруйте, закликаю вас, украй посутнє: зросійщеність значної частини українців – то явище позверхневе, зовнішнє, а не внутрішнє. Тобто на рівні етнопсихіки, у своїх глибинах ці російськомовні лишаються українцями. Грубо, отже, помиляються і той, хто приплюсовує їх вже до росіян, але водночас і той зі свідомих українців, хто ставить на цій частці нашого народу хрест та виявляє до неї виключно зневагу. Я ж особисто волів би розглядати її як таку, яка здебільшого тимчасово перейняла позверхню форму, найперше мовну, іншої культури і яка в міру зміцнення Української держави, посилення ролі української мови як державної неодмінно, крок за кроком, поступово, хай, може, і не в самих собі, а вже у своїх дітях або внуках до свого повновартісного українства повернеться. Не списувати її з рахунку треба, посилюючи позиції алєксєєвих, а навпаки – активно, але вельми педагогічно, за неї боротися. І то зрозуміло, що мусить вбачати у цьому один зі своїх пріорітетів сама держава. Мусить, та чи вбачає?
Поки ж що тим політиканам, котрих аж пересмикує не то від українського слова, а часто й від самої назви держави, у якій ми хочемо жити, хочеться сказати одне: облиште наших поіншоязичених співплеменників у спокої, не лізьте в їхні душі, не порпайтеся у них, не спекулюйте. Тим більше, що душі ці перебувають нині в хай дуже повільному, а все ж невтримному рухові до українства, до зцілення, повернення до свого природного, національного єства. Ви жахаєтеся цього? О так, для цього є підстави. Але нічого ви не вдієте супроти історичної справедливості – будете змушені змиритися.
Констатуючи це, не можу я, одначе, знову й знову не чути заперечення: мовляв, обстоюючи відродження української мови, я цим самим підкопуюся під російську та виявляю до неї зневажливе ставлення. Дехто ж запідозрює, нібито я закликаю зукраїнізувати росіян, і тому пише мені так: ви хочете, щоб я не говорив по-російськи… Якась екзальтована Єлена (так підписалася) з Донецька навіть істерично прокричала: "Я, русскоговорящая украинка, не хочу говорить на украинском, потому что здесь со времен скифов никогда на нем не говорили, и потому, что русский – мой родной язык, и я другого не хочу. А если будете навязывать, я буду искать защиты!"
Дивні речі, панове і господа! Ви навіть знати не хочете ані історії Донбасу, ані того, яка прекрасна українська мова в сільській місцевості цього краю, яка й потверджує те, на якій природній основі паразитує неприродньо поіншоязичене місто. Але Господь з вами, Єлено, – дасть Бог, ваші діти, про яких згадуєте, зрозуміють те, чого не хочете розуміти ви. Я ж задля роз’яснення зазначу так: та кожен хай говорить якою хоче мовою, ніхто на це право людини не посягає. Я також і те знаю, що російської мови може бути в Україні стільки, скільки є етнічних росіян, і то було б просто смішно, аби хтось з росіян хвилювався з цього приводу. Це гарантовано державою. Одначе якщо дехто вважає, що в незалежній Україні російської мови має бути більше і значно більше, ніж є етнічних росіян, що вона й загалом мусить панувати в Україні, то, даруйте, така позиція не узгоджується з самою логікою існування України як окремого державного утворення, є супротивною йому, шовіністичною. І ніяке в нас не прагнення до примусової українізації – скажу тим росіянам, які виявляють, можливо, й не завжди усвідомлені хвилювання. Адже стосовно української мови як державної вимагається від російськомовних хіба що таке: володіти нею саме як державною – це раз; а друге – шанувати її, що рівнозначне пошанівкові до самої землі, на якій вони живуть.
Що, запитую, може бути незрозумілого в цій позиції, як і в переконанні, що той принизливий, витіснений, відтиснений, дискримінаційний стан, у якому опинилась українська мова в багатьох регіонах України, треба невідкладно виправляти! Причому, закцентую, належить виправляти педагогічними способами, нікого не ображаючи, а навпаки – переконуючи, роз’яснюючи.
Але ж ось і я – ніби не ображаю, роз’яснюю, і маса тих, хто озивається до мене, солідаризується зі мною, та раз-по-раз і напише той, хто з нормального національного почуття видмуховує український фашизм (його вбачає у моїх бесідах І. Іванов з Ужгороду, який вимагає від комісії Верховної Ради з питань свободи слова та інформації – кваліфікована адреса! – розібратися, нарешті, з моєю радіопрограмою), з закликів до пробудження національної свідомості висмоктує не більше – не менше, як расизм, з прагнень державно утвердити українську мову – "оголтелый национализм". Як пише киянии О. Бобров, "ваши выступления разжигают межнациональную рознь, способствуют насильственной украинизации и поэтому являются уголовно наказуемыми." Не інакше, як нагородою для себе, вважаю я лист вчителя (!) С. Копитова з смт. Буди Харківської області, який, поділивши українських патріотів на кілька категорій, зараховує мене до "наиболее опасной категории". Чому? Тому, що "вы умны, образованны. Речь ваша обольстительная, очаровывающая, как у католического священника-иезуита. Вам, к сожалению, верят, и это является угрозой (?) для русских в Украине". Впевненість у шкідливості моїх бесід, іноді до погроз на кшталт "за тобой плачет виселица", містять і листи А. Петренко з Макіївки, А. Коваленко з Кіровограду, О. Жушман з Жовтих Вод, М. Петренко з Вінницької області, І. Гетьмана з Донецька, І. Шульги з Кіровоградської області, В. Попель з Хмельницька ("запомни, хитрая лиса, что Восточная, Южная и Северная Украина будут разговаривать на русском языке и только Западная – на украинском"). Не вірячи моїм словам в одній з бесід про те, звідки я родом, Є. Шесталов з Вінниці та В. Стешенко з Херсону висловлюють навіть переконаність, що до Чернігівщини я "нахально примазываюся", а насправді – з Галичини, "сынок или внук какого-нибудь бандеровца". Мовляв, і мова в мене "западенская, с польско-венгерским акцентом". А вже П. Стадник з с. Сокілець Немирівського району на Вінничині, котрий заявляє, що "якщо вас "малоросом" величають, то не обіжатись, а ще й гордитись (!) треба за те, що вас причисляють до єдиного великого народу", то й зовсім упевнений, що Анатолій Погрібний – це анонім чи псевдонім, "з претензією на якийсь козацький смак", обраний для того, щоб безбоязно вести свою "знавіснілу пропаганду".