Чи не правда – "аргументація" точнісінько така ж, як і в нацистів – івановців з ННП Росії, що про них я вже вів мову? Різниця лише в одному: ці неонаці – з України…
26. Окупований інформаційний простір
Ця бесіда – про стан справ в інформаційному просторі України, і я наперед скажу, що цілковито поділяю думку: хто володіє інформацією, той володіє світом. У локальнішому прикладанні цей вислів можна перефразувати так: хто володіє інформацією в Україні, той володіє і нею, Україною.
То хто володіє у нас інформаційним простором? Яка його частка належить українству?
…Випало мені восени 1998 року брати участь у роботі журі всеукраїнського конкурсу-фестивалю дитячої та юнацької творчості "Наша земля – Україна". Відбувалося це в Криму, в "Артекові", й одна з умов цього творчого змагання, на яке з’їхалося близько 600 дітей з різних куточків України, була така: "мова творів, мистецьких виступів, спілкування – державна (українська)". Якоюсь мірою була то зустріч із самим майбутнім України, тим більше, що то уперше на "Артек" – заклад, що довгі роки отруював юнь духом совєтського тоталітаризму, накотилася українська хвиля.
Ясна річ, шовіністична преса Криму заволала з приводу мови: це – дискримінація, хоча годі й сумніватися, що був це нормальний, державницький підхід, якраз і спрямований на те, чого в нашому житті так ще бракує, – на реальну підтримку, заохоту української мови. І то добре, що почесним головою фестивалю, заініційованого Інститутом українознавства Національного університету ім. Т. Шевченка, був Президент України, головою – віце-прем’єр-міністр, заступником – міністр у справах сім’ї та молоді. Був це приклад того, як саме за участю держави має проводитися те, що для нормального її росту, зміцнення життєво необхідне, і можна висловлювати лише жаль, що подібні приклади у нас – все ще епізодичні.
У кожному разі, натрапляєш на них значно рідше, аніж на настрої, що прозвучали, наприклад, у віршах 12-річного Ярослава Кравченка з Ромен на Сумщині. Вслухаймося:
Не веселі люди,
А все більше злі,
Сумно їм живеться
На своїй землі.
Тяжко Україні,
Де ж отаман, де,
Що засвітить сонце
Віри у людей?
Або:
Чи повернем славу,
Здобуту з неслави?
Чи втримаєм волю,
Здобуту з неволі?
Вдумувався я у ці безхитрісні рядки і проймався сумом: Боже мій, хлопчиночко! Та чи з подібними болями, з відчуттям усе тієї ж історичної загнаності українства, належало б тобі входити у життя! Яка ж бо це є моторошна ненормальність, що вже й на восьмому році державної незалежності подібні далеко не дитячі настрої тривоги, болю за Україну вселяються навіть в дитячі душі! І якою злочинною є політика держави, яка допускає, що подібні сумніви проймають вже й саме її майбутнє – юне покоління! Разом з нами, дорослими, воно переживає економічно-фінансову біду, але й духовну руйнацію, деградацію та іншомовну й іншодержавну агресію також.
Згадав я цей кримський епізод, адже логічно вважати, що відтворений у цих строфах настрій значною мірою і формується тим інформаційним простором, який вдихає, і на відміну від нас – значно глибше (це – вікова особливість), юне покоління.
Оцінімо його якість бодай з погляду цього роменського хлопчини. Мабуть, найменше претензій буде у нього до Національного Радіо, яке у власних програмах належно тримає планку державницьких вимог. Є, одначе, на радіо і верховнорадівська програма, тож яким дисонансом звучить те, що в будні дні ефір заполонює трансляція з парламентської зали, і антиукраїнська більшість депутатів просто змагається між собою щодо сили антиукраїнської істерії – хто більше чорної злоби виллє на українську незалежність, український патріотизм, українську мову. Остання, мова, цими парламентаріями брутально зневажається, і це що – не закарбовується подивуванням чи образою в душі хлоп’яти? Ось він вмикає телевізор – і незрідка навіть на трьох основних каналах – водночас мова російська, а естетичну розвиненість відграненої, досконало-інтелігентної української мови найгрубіше спотворює, шаржує яка-небудь Вєрка Сердючка, силкуючись навіяти те, в чому вправлялися усілякі шовініствуючі Бєлінські ще в першій половині ХІХ ст. – нібито це мова дубуватого простонародного розуму і т. п. Це що – не ранить, не надщерблює і душу дорослого українця, і надто юну душу, що йде у світ з чистою довірою до України? Ось підходить він до першого-ліпшого газетного кіоска – і в Ромні, й у Києві, й у Харкові, і значною мірою в Галичині – і в очі впадає ціла лавина російськомовного і низькопробного (насильство, смертевбивство, глум над людським у людині) непотрібу, сміття. Десь там, збоку, осторонь почуваються сирітками українські видання, хоча є в нас, в Україні, і такі території, де їх, окрім, може, "Комуніста", виведено з такою пильнотою, як то нібито пильновано саму чуму. Це що – такою не помічається отим хлоп’ям?
А ще – зросійщений комп’ютерний інформаційний простір, що має в очах юні особливу вагу, зросійщеність бібліотек, де, за свідченням фахівців, російськомовні видання становлять понад 80% , зросійщений кінопрокат, правда, вже майже знищений (до речі, українських фільмів в інформаційному просторі України є не більше 2%, і далеко не тому, що їх бракує чи поспіль всі вони погані, хоча за законом їх мало б бути не менше 30%), , ожорсточений спротив стосовно українського слова у маскультурі – в естрадному мистецтві передовсім…
Де живемо? Для кого ця "воля, здобута з неволі"? І чому дозволяємо хворіти Україною в Україні ("Ми в Україні хворі Україною, // Ми в Україні – в пошуках її" – М. Вінграновський), чому дозволяємо надщерблювати душі вже й тому поколінню, яке і зросло, і формується вже за обставин існування незалежної держави?
Як не сказати: ех, владні та високовладні дяті й тьоті! Самі значною мірою національно загублені, не губіть національно хоча б своїх нащадків, не допускайте в їхні душі бацил ущербності, неповновартісності, роздвоєності. Вони вже кращі за нас, вони мусять бути кращими – гордими, свідомими патріотами української землі, котрими та ж українська мова вдихалася б настільки ж природньо, наскільки природньо вбирається людиною повітря.