Якщо ж, скажу, і є якісь підстави апелювати до певної частини українських громадян, нагадуючи їм про "величие русской духовности", то, запевняю, що може стосуватися це тільки тієї частки етнічних росіян, яка, живучи у центрі України чи в Галичині, цілковито добровільно, без і найменшого примусу віддає своїх дітей до українських шкіл. Але чому вона це робить? Лише тому, треба це підкреслити, що більшість росіян в Україні усвідомлює, що живе вона в нововідродженій державі, що ім’я їй – Україна, що державна мова тут – українська, що її, аж ніяк не на шкоду своїй, якій аніщо, ані найменшою мірою не загрожує, треба таки знати, принаймні щоб , на відміну від тих же українців, фатально, до скінчення віку не лишатися "одноязычными".
А окрім того, не викликає жодних сумнівів і те, що росіяни в Україні мусили б бути лише хіба що вдячними Українській державі за те, що, попри всю виняткову скруту, вона робить усе можливе для повноти задоволення культурно-мовних запитів цієї найбільшої національної меншини в Україні. З величезним перевищенням у дійсних потребах росіяни мають у нас різні типи державних навчальних закладів, мають державні російські театри, державне фінансування під російські підручники, державне фінансування під російські газети і журнали, державне фінансування на підготовку російських вчителів і т. ін., і т. ін. Може, є подібне у Сполучених Штатах, чи в Німеччині, чи в тій же Росії (поза її автономіями), де мононаціонального народу також не існує, але де все державне іде виключно під англійську, чи німецьку, чи російську мови?
Свого часу я і сам був свідком того, як у невеликому містечку Тенефляй побіля Нью-Йорку численна іспанська громада завзято домагалася права відкрити для своїх дітей іспанську школу. І що ж – міська влада, опісля вельми тривалої оборони, знайшла вихід у тому, щоб встановити "планку" – не менше 28 учнів до кожного класу. "Планка" на той час ще не була досягнута, і я, на жаль, не знаю, чим все те скінчилось…
Ясна річ, що не йдемо ми таким шляхом у ставленні до національних меншин. І я навіть сказав би, що ми вже перевершили всю можливу світову демократію у мірі задоволення їхніх національно-культурних прав, а росіян – у першу чергу. Часто-густо це задоволення тих прав – за рахунок прав самих же українців, які в ряді регіонів і самі вже опинилися у становищі національної меншини.
Кожен неупереджений росіянин це бачить, розуміє. А хто не хоче бачити, не хоче розуміти? Шовініствуючі політикани, представники нічим не маскованої п’ятої колони, яка дедалі більше нахабніє. Власне, "Братья славяне" – це і є один з її голосів. І до вже сказаного я лише додам, що знайдете ви в цій газеті й "обезвреживание" українського національного гімну як "откровенно русофобского" – ось бо якими способами збурюються і підбурюються росіяни супроти того, що є для нас святинями! Знайдете "негодование" одного з нардепів з того приводу, що над будинком Луганської обласної ради не майорить червоний прапор. Ще знайдете філіпіку на адресу "самозванной" Української Православної Церкви Київського патріархату, яку очолює видатний український державник патріарх Філарет, розвінчування автора "посредственных виршив" І. Драча, а також Ю. Мушкетика, Д. Павличка… Для сколочування помий, що їх найзлостивіше виплескується на Україну та на все українське, залучено, до речі, й пару "русскоязычных" авторів, що мають чудові українські прізвища. Як мовиться, у сім’ї не без…
То що, поставлю риторичне запитання, – якщо у нас за державним дозволом виходять і розповсюджуються подібні антидержавні видання, то що це – і справді ознака демократії? Тієї демократії, за якої вільно державу обпльовувати, а вона, держава, тільки удає, що тих плювків не помічає? Це що – сприймати у порядку речей те, що ось так відверто, у тиражованій формі розпалюється в Україні міжнаціональна ворожнеча? Це що – не є прямі дії, спрямовані проти державної безпеки України, на те, щоби вона як незалежна держава припинила існування?
І як, до речі, не згадати послання київського воєводи Д. Голіцина до царя Петра І, який так уявляв тактику російських дій в Україні: "Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие". Сумлінні, що й казати, сьогочасні учні у вчителів, що зібрали свого часу потворну імперію! Ось і не так давно довелося вичитати: "Русские украинцы (зауважте, який дикий термін!) – это чистокровные славяне, в отличие от польских (галичан)". Ділять нас, сортують, сіють в українській сім’ї незгоду…
Що ж стосується дійсного стану справ з т.зв. "насильственной украинизацией", то ось офіційні дані за минулий навчальний рік: у Луганській області частка учнів, яка вчилася українською мовою, становила всього 9,9 %, а в містах Луганщини лише 3,9 % (!); у Донецькій області відповідно – 7,1 % і 4,1% (!); у Запорізькій області відповідно – 33,4 % і 20,5 % (!), у Одеській області відповідно – 33 % і 19 % (!). Додаймо до цього вищі та професійно-технічні навчальні заклади, де, за незначними винятками, українська мова ще й не гостювала, – і масштаби безсоромної фальші та облуди, що її сіють "братья славяне" у різних точках України, тяжко буде й осягнути…
Добре ж ви уявляєте собі братство, милі господа, насправді лише компрометуючи рядових членів товариства російської культури "Русь" та російської общини Луганської області, чиїм органом і є ця газета "Братья славяне". Чи, може, це як у відомому фільмі, де комедійний персонаж, ділячись майном, примовляє: "Це – моє, це – також моє, і це – знову моє"? Між іншим, в останньому, 21-му числі "Братьев славян" (1998, жовтень), що потрапило мені до рук, "знову моїми" названі вже не тільки російськомовні українці, а й загалом усі ми, українці, без винятків. "К Русской Нации, – твердить голова "Русской общины" м. Луганська Е. Волков, – мы относим не только Великороссов, но и Малороссов и Белорусов. Собственно, эти названия определяют только географическую принадлежность Русского человека к тому или иному региону Русской державы. Т. е. мы не смотрим на то, что у человека в паспорте написана национальность "украинец". Для нас он – Русский!". Або з наскрізь фальшивої передової статті "Откуда есть пошла украинська земля?": "…Хотя малороссы и привыкли к навязанному (!) им названию "украинцы", они не перестали быть русскими (!)".