До речі, я зовсім не хотів би, аби склалося враження, що справа національного виховання вже зовсім в нас занедбана. Як мовиться, як де і де які керівники. Ось якийсь час тому я побував на вельми масштабній конференції з питань національного виховання у м. Хмельницькому. Скільки ентузіазму запримітив я і в керівних, і рядових педагогів цього міста – Володимира Козубняка, Зої Діденко, Василя Керзюка та ін.! Прекрасні є тут і звичайні школи, і школа-садок, і гімназія; в них віє український дух, який ще недавно, як і в цілому по Україні, в освітні заклади не допускався. Усе це – добрі паростки нормального, здорового, національного, державницького, українського, що вже подекуди в Україні починають давати добрі жнива. Перетворити б цю справу зі здебільшого аматорської в справу державну, возвести її до рівня державної політики у сфері виховання та освіти – як то було б чудово! Ще раз хочу підкреслити: те, у якому напрямкові рухатиметься влада, зокрема, і в цій сфері, великою мірою залежить і від самих нас – від нашої вимогливості, від бажання вчити і виховувати по-новому.
А поки що освоєнню нами надбань національної педагогіки сприяли … ювілеї. Гляньте, скільки їх назбиралося у 1998 році: підсумовувався проголошений раніше рік Івана Огієнка, 175 років Костянтинові Ушинському, 135 – Борисові Грінченку, 125 – Іванові Стешенку, 120 – Григорію Ващенку, 80 – Василеві Сухомлинському. Антонові Макаренку, якого з огляду на його підкреслено космополітичні позиції треба не відкидати, а, нарешті, правдиво оцінити, – 110 років. Власне, це заповівся рік української педагогіки та школи, що його, з метою зміцнення державницьких, національних засад в освіті й вихованні, і проголосило Всеукраїнське педагогічне Товариство ім. Гр. Ващенка. Відомо, що цю ініціативу за нашим наполяганням було в травні 1998 року підтримано й урядом, з приводу чого вийшла спеціальна постанова. На жаль, підтримка ця виявилася здебільшого рівноцінною відписці. Фактично офіційно-чиновницька Україна пошанувала на загальнодержавному рівні лише тих, на кого спиралася радянська педагогіка, – Макаренка і Сухомлинського. Інші ювіляри були ласкаво передані на спроможності громадськості…
22. "Коли зникає народна мова, народу більше нема"
До бою стають опоненти. Відгукуючись на мої попередні бесіди, у яких йшла мова про потребу відродження нашою педагогікою національних, українських коренів, Л. Стасюк з Житомира гнівно мене "припечатує". Як можна, докоряє він у своєму листі, російського педагога Костянтина Ушинського потрактовувати як українського? Мовляв, увесь же світ знає, що він – російський… Колючих шпильок на мою адресу Л. Стасюк не шкодує.
Що ж, я згоден полемізувати, і я найперше запевняю Леоніда Филимоновича, що все оте сердите та образливе, що міститься у його листі, їй-богу, аніколи, ніяк себе не заявило б, якби… якби ми вчились так, як треба. Та, може ж, ніколи і не є пізно вчитися, вносити у свою поінформованість ті чи інші корективи? Огляньмось: які масиви нових знань, цілі гори історичної правди відкрилися і продовжують відкриватися у наші дні! І то на основі неспростовних фактів, з посиланням на архіви. Усе те вже служить справі інтелектуального озброєння та виховання нового покоління громадян, одначе і старшим – ну, не личить же обмежувати свій світогляд газетою "Товариш", на яку посилається мій дописувач, чи ще якоюсь їй співзвучною.
Та що тут вдієш! Ось, здається, вже звідусюди лунає та історична правда – про "Великий Жовтень", розпалену більшовизмом т. зв. громадянську війну, про колективізацію, а та або інша людина щільно затуляє вуха і каже: "Не чую". Або – "Не хочу чути". Або – "Все те, що ви кажете, – брехня". Сиріч правдою є те, що говорили в часи якщо не батюшки – московського царя, то Сталіна чи Брежнєва.
Хай буде зарізко сказано, але то вже симптоми хвороби. Хвороби неперетравлюваності того нового, чого в часи формування свого світогляду та або інша особа не вчила. Ну, не вчила у колишній школі – отже, його, мовляв, і не має, і не існує, і не може бути, а якщо ж хтось стверджує зворотнє, то усе це – вигадки, або навіть наклепи на радянський лад, на старше покоління і т. д.
А мудро ж зазначав Олесь Гончар: людина – плинна речовина. Тобто – їй належить еволюціонувати, коригувати свої погляди й уявлення, від чогось, що доводить свою хибність, відмовлятися, у чомусь новому стверджуватися. Це ж так природньо, так нормально, правда?
Ну, ось і про Костянтина Ушинського. У радянській школі вчили, що він – великий російський педагог. І правдою тут є те, що з появою його праць сформувалася російська педагогіка як наука. Це – настільки ж принципової ваги внесок, як внесок Миколи Гоголя в російську літературу, Володимира Вернадського – в природознавство, Михайла Остроградського – в математику, Сергія Корольова – в космонавтику, і т. д., і т. д. Хоча відомо, що всі названі діячі – українці.
Втім, це у мене напрошується вихід до окремої теми, що її Ліна Костенко означила як струшування плодів дерева на не свій – чужий город. І то навряд чи треба довго роз’яснювати, чому це явище мало місце і чому воно – стосовно плодів українського інтелекту – набуло масового характеру. Просто – донедавна свого власного городу – своєї держави ми, українці, не мали. Куди б, отже, мусили б іти ті плоди? До метрополії, до метрополії… Як почасти вони ідуть туди внаслідок наявності так званих прозорих кордонів ще й сьогодні.
Я розумію, звичайно, що є велика дистанція між українцями лише за походженням і українцями за переконаннями. Перші, трапляється, зманкуртчуються та з’яничарюються до такої міри, що годі й знайти якісь стрими супроти їхньої зненависті до всього рідного, національного. І переходять вони на мову іншого народу, і відпускають лише плювки на історію та на культуру народу власного, з якого вийшли, і злобою сповнені стосовно кожного, хто ними, відступниками, бридує, хто є українським патріотом. З точки зору і сьогодення й вічності смішні вони – правда. Смішні і в очах кожного розумного представника того народу, до якого вони примазуються, і в тому плані смішні, що насправді винищити у собі національне генетичне коріння неможливо – причавлене тобою, воно неодмінно озветься у твоїх ближчих чи дальших нащадках, і знову спрямує себе до природності та повноти вияву. Тип з ураженою, дефективною національною психікою – як то, нагадаю, означив Євген Маланюк поширену породу малоросів.