Кажучи це, я ще раз з болем сконстатую: чітка зорієнтованість і на українську національну ідею, і на утвердження українського національного виховання у нашій такій ще немічній (а чи не тому й немічній?), такій різновекторно спрямованій, якійсь сумбурній, у багатьох випадках просто безорієнтирній державі поки що відсутня. Ось хоч вже згадувана змістова заповненість найдієвішого на сьогодні засобу впливу на розуми та почуття – нашого телебачення. Нашого? Чи скорше російського (за мовою й ідеологією) та американського? До речі, з тієї ж Америки плине до нас той непотріб, від якого самі американці , по суті, вже відмовилися. Згадував я, що крайня низькопробщина іде там спеціальними каналами, тож тим моторошнішим маємо сприймати той факт, що у нас … у нас усім належить те дивитися: сідай, батьку, сідай, мамо, сідайте діти, та гуртом, сімейно споживемо оту бридоту, та послухаємо, як черепи тріщать, і садистський мордобій подивимося, і розливами крові помилуємося, і від споглядання злягань утіху матимемо, і т. д., і т. д. Якщо усе це телетрансляторам байдуже, то де ж наші, дорослих, моральні бар’єри, де елементарна турбота про нормальність та природність естетичного смаку? Згадував я вже також про начинені найнизькопробнішою сатанистською літературою наші книжкові прилавки, зло від яких подвійне: по-перше, воно таїться у змістові цих видань, по-друге – вони стовідсотково російськомовні.
Зрештою, це – загальновідомі приклади, які зайвий раз потверджують: сфера виховання – одна з тих, які просто таки злочинно занедбані державою. Настав вже час таки повертатися до неї лицем, розцінювати як один з найважливіших пріорітетів, як справу, що навпрямки пов’язана з державною безпекою країни. Не виховаємо морально і національно здоровим, то значить – втратимо одне та друге покоління – і чи не втратимо саму державу!
І тут знову повертаюся я до питання: на яких засадах належить здійснювати виховання? Ясна річ, як і в кожній сфері суспільного життя, є тут два протилежні підходи: один звернений у вчора, у минуле, другий – вперед, у сьогодення й завтра України. І то зрозуміло, що перший з них пов’язується з засадами виховання, які панували у комуністично-тоталітарній системі.
Ось ліві сили немало галасували про "свято" – 80-річчя з часу проголошення радянської влади на Україні. Дехто з істориків заперечує сьогодні самий цей термін – проголошення. Одначе я би вважав його цілком прийнятним. Дійсно, те, що відбулося багато десятиріч тому в Харкові, – було проголошенням радянської влади. Інша річ – ким? І ось тут відповідь мусить бути чіткою: московським більшовизмом та його запопадливими слугами в Україні. Одначе – крий Боже – не українським народом. Здається, вже й кури сьогодні знають, що радянська влада прийшла в Україну на штиках війська, яке, потопивши в крові УНР, наслав на нас московський більшовизм. Ну, й зрозуміло, що разом з ним прийшов до нас і більшовицький виховний ідеал, що на ньому виховувалося кілька поколінь у часи існування СРСР.
Ми, старші люди, не завжди запримічували крайню аморальність і жорстокість цього ідеалу? Можливо. Одначе згадаймо, які жорстокі жнива дало запровадження його в практику життя на різних відтинках радянської історії.
Отже, ті, котрі ностальгують, котрі кличуть іти назад, чи завжди усвідомлюють: куди, до чого?
Ні, від цього повороту нехай боронить нас і Україну Господь Бог, що його, одначе, не мають ні в душі, ні в серці комуносоціалісти.
Від більшовицького виховного ідеалу ми відірвалися, значною мірою відійшли, одначе до принципово нової його якості ще, як слід, не наблизилися. Можна сказати, у виховних орієнтаціях ми нині – на розпутті, на роздоріжжі, у невизначеності, в нечіткості, непевності.
І це в той час, коли потрібний для держави ідеал існує. Він, як я вже згадував, – у засадах української народної педагогіки, у працях Г. Сковороди, К. Ушинського, С. Русової, Б. Грінченка, В. Сухомлинського, багатьох інших педагогів, які, до речі, ніколи не відривали його від загальнолюдського. Що ж стосується Г. Ващенка, то, як ми вже впевнилися, то його заслуга полягає в тому, що він опрацював цей ідеал на рівні розгорнутої педагогічної системи і дав йому чітку та точну назву – український виховний ідеал. Педагог-державник обгрунтував у своїх працях і концепцію, і програму, і методологію, і методику виховання, озброїв нас підходами, як саме належить формувати українського патріота, сиріч нормального громадянина нормальної держави. І то, я нагадаю, робив він це ще тоді, коли обриси незалежної України і не проглядалися.
Освітянський консерватизм, побоювання заглянути хоч трохи вбік найперше за Макаренка стоять поки що на перешкоді тому, що "Виховний ідеал" Г. Ващенка беруть поки що на озброєння лише окремі педагоги-ентузіасти. (Ось, скажімо, і з с. Волохів Яр Чугуївського району на Харківщині надійшла звістка від вчительки Л. Мураховської: "Пишу для того, щоб ви знали: навіть у нашому зросійщеному краї є люди, для яких система навчання і виховання Г. Ващенка є найбільш прийнятною"). І я певен, що такий стан справ буде доти, доки не візьме його на озброєння ціла наша держава, – і то виключно для свого розвитку та зміцнення.
Тому якщо й можемо сьогодні говорити про входження Г. Ващенка, як і інших українських національних педагогів, до суспільної свідомості, то як не сконстатувати: легко та безболісно це не відбувається. Навпаки – як і С. Русова, І. Огієнко, І. Стешенко, С. Сірополко, А. Волошин, Григорій Ващенко повертається до нас у боротьбі і також для боротьби – з усім антиукраїнським, антинезалежницьким, анти-національним, антинауковим, антипедагогічним, чого в нашій такій ще неміцній дер-жаві ой як не бракує. Власне, для того й мусить повносило утвердитися національна педагогіка, щоби допомогти державницьким силам будувати міцну європейську державу – Україну, та щоби сприяти зціленню нашого суспільства, а надто ж формуванню морально, ідейно й фізично здорового молодого покоління.
А може, утвердження національних засад в нашій освіті, як і в вихованні, полегшить інша праця Гр. Ващенка – нарешті, видані у нас його "Загальні методи навчання"? У його "Виховному ідеалі" – неминуча й необхідна ідеологічна, патріотична закцентованість (для педагогів, що увібрали в себе значні дози ін’єкцій ідеології тоталітарної доби, вона, і справді, видається дещо незвичною, навіть насторожуючою), тут же – як мовиться, чиста, глибинно фахова педагогіка: принципи навчання, методи навчання, аналіз і синтез у навчанні і т. д. І все це викладено у найширшому українському та зарубіжному контекстах, все це розгорнуто у такій мірі глибоко, що з певністю можна стверджувати: повернуто нам працю, аналогів якій в українській педагогіці просто не існує. Власне, я сказав би, що обидві згадані книги, які взаємопосилюють одна одну, творять своєрідний педагогічний ансамбль, освоєння якого є для нашої освітньо-виховної сфери вельми корисним.