Вельми я не впевнений, що є це ті випадки, коли варто вступати в полеміку. Броню тих, котрі затялися не сприймати які б там не було аргументи, чи й можливо вже пробити? То ж бесіда ця – усе ж для тих, котрі уміють і пам’ятати, й слухати, й аналізувати.
Належить, отже, знати, що офіційне ставлення до української мови в царині освіти, за загальної ворожості до неї, визначало у часи СРСР кілька часово-тактичних модифікацій.
Спершу, у час жовтневого перевороту 1917 року і в найближчі роки, був розрахунок навернути українське суспільство до "пролетарської революції" та ідеології комунізму на засадах повного нерахування з національною ідентичністю українців, їх мовою, культурою, традиціями та менталітетом. Тож вже навіть за слово, вимовлене українською мовою, що сприймалася як "контрреволюційна", більшовики стріляли, доказів чому є більше, ніж достатньо (згадаймо україножерні звірства в Києві та інших точках України у лютому 1918 року). Однак вже невдовзі стало зрозуміло, в т. ч. й Леніну, що закидати Україну, яка буквально закипіла гнівом народних повстань проти господарських і політичних дій більшовицьких комісарів, "шапкою" "інтернаціоналізму" та "світової революції" неможливо, і тоді в хід пішла далекосяжно продумана її вождем "тактика" (саме це слово він і вживав, обстоюючи потребу в уточненні ставлення до України): задекларувати підтримку українству і його мові та навіть оголосити бій "русотяпству". Що то мало б означати, аніскільки не приховувалося: "перетворити українську мову в знаряддя комуністичного виховання мас". Інакше кажучи – прищепити в Україні більшовизм силами самих же українців.
Відтак в Україні дістав легалізацію процес т. зв. українізації (офіційно – з 1923 року), що її старанно та пильно було спрямовувано в річище марксо-ленінської ідеології. Усе, що не придавалося для цього річища, потрактовувалося як "контрреволюційне" і мусило підлягати викоріненню.
Попри те, що українізація повсякчас відбувалася під акомпанемент червоного терору, її успіхи не можна не визнати вражаючими: вже на кінець 1927 року українською мовою вчилося 77 відсотків школярів, а на 1932 рік на 87,5 відсотків було зукраїнізовано пресу. Годі це, одначе, пояснювати лише дозволяючими санкціями з боку більшовицького режиму. Насправді на перший план тут вийшло багатовікове, природне прагнення українців до національного самовиявлення, що й охопило у 20-х роках всю підрадянську Україну. Тож як тільки комуністичний режим зрозумів, що ситуація вийшла з-під контролю, кампанію українізації у 1932-1933 роках було брутально припинено, а національне відродження умертвлено й розстріляно. Істинне ставлення більшовизму до українізації цілком однозначно виявилося вже на її початку на деяких заселених українцями теренах, що увійшли до складу Російської Федерації. Досить тут згадати "процедуру" перепису населення Кубані, що відбувався у 20-х роках: траплялися непоодинокі випадки, коли під дулом пістолета український селянин мусив відповідати на запитання: "Ты русский или петлюровец?" – і зрозуміло, що з того часу кількість росіян на цій території зросла на сотні тисяч. Варто зазначити також, що розуміння істинного підспуддя українізації виявлялося у декого з діячів української культури вже і в роки, коли вона набувала розмаху. "Їхня українізація, – висловлюється, наприклад, один з персонажів п’єси М. Куліша "Мина Мазайло", – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було". Прогноз, що й казати, справдився стовідсотково.
Власне, М. Куліш передугадав те, що невдовзі сформулює у своєму тості з нагоди святкування 20-річчя жовтневого перевороту вождь радянської імперії Сталін: "І ми будемо знищувати кожного такого ворога, ми будемо знищувати увесь його рід, його сім’ю".
Вождь, до речі, ніскільки не приховував того, з якою саме метою було дозволене контрольоване більшовизмом "національне відродження", що офіційно потрактовувалося як "розквіт націй". Як говорив він на XVI з’їзді ВКП(б) (1930 рік), "треба дати національним культурам розвинутись і розгорнутися (…), щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою".
Численні факти засвідчують, що на "розгортанні" національних культур ( в першу чергу – української та білоруської як найближчих за мовою до російської) правляча кремлівська кліка поставила крапку вже на початку 30-х років.Так, у Постанові ЦК ВКП(б) та Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року вказувалося, що в ряді районів України українізація вийшла з-під більшовицького контролю та посприяла посиленню впливу "буржуазно-націоналістичних елементів". І хоча цей документ поки що не забороняв українізацію, а вимагав взяти її в суворі більшовицькі рамки, її неминучу долю кожен міг прозирати з того пункту Постанови, де йшлося про ту ж Кубань. Записано ж там з крайньою цинічністю таке: "Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українізованих" (звернім увагу: саме це позначення вже вживається у лапках! – А.П.) районів, а також всі газети і журнали з української мови на російську мову як зрозумілішу (!) для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання у школах на російську мову".
Так почало здійснюватися на практиці "злиття" "в одну спільну культуру з однією спільною мовою". Інтенсивне винищення в українській мові суто українських форм та заміна їх російськими (відтак – поява відфільтрованих та обов’язкових для вжитку словників, які академік А. Кримський глумливо назвав "російсько-російськими"), бурхлива і брутальна кампанія, спрямована на виявлення "націоналістичного шкідництва" на освітянському фронті, а водночас заходи стосовно наведення "пролетарського порядку" у мовному статусі навчальних закладів. Порівняно з 1932/1933-м навчальним роком вже в наступному навчальному році кількість українських шкіл зменшилася в Україні на 270, а кількість російських зросла на 198. Всього у 1941 році функціонувало 2362 російські школи проти 1933-х у 1930-му, а в українських школах запопадливо виконувалася Постанова Раднаркому СРСР та ЦК ВКП (б) "Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей" (1938).