Українці – з числа тих народів, котрі ведмежого імперського потопту по власній долі зазнали особливо повною мірою, причому процес очищення української історії від незліченних фальсифікацій та спотворень не можна вважати завершеним і по сьогодні. Тому, по-перше, що ще не вся повнота правди про самих себе засвоєна самим же широким українським загалом, причому особливо повільно випростовуються ті в’язні царської і радянської тюрми народів зі Сходу й Півдня України, котрі перебували в цій тюрмі багато сотень років. А по-друге, тому, що очищеної від олжі інформації про Україну у сучасному світі ще вкрай мало – настільки енергійно та цілеспрямовано потрудився російський поневолювач, аби про "Юг России", "Малороссию" (тільки так сприймав він Україну) світ мав лишень його, поневолювача, уявлення.
Аберована інформація про Україну й понині вражає у багатьох енциклопедіях, що виходять у різних країнах, сотнях наукових видань, періодичній пресі. І, звичайно, що не є то провиною, ані злою волею зарубіжних авторів: так, як мовиться, їх навчено, так поінформовано. Одначе ким? – чітку відповідь на це запитання і в Україні, і на Заході належить знати.
І ось тут украй важливо розуміти (як важливо й домагатися розуміння цього поза межами України): так було навчено, так поінформовано великодержавним, шовініствуючим російським навчителем, тобто – у цілковитій відповідності з його власними уявленнями та бажаннями, з його імпер – етнополітичними цілями.
Ось ще раз нагадаю тільки окремі приклади. Історична наука неспростовно доводить автохтонність українців, тяглість їхньої культури та духовості ще від доби Трипілля (V–IV тисячоліття до н.е.). Натомість поневолювач запустив до обігу "теорію", згідно з якою українці як народ сформувалися лише в XIII–XIV ст., у часах розпаду Київської Русі. Або: незаперечною істиною є те, що згадана Київська Русь була середньовічною державою українського народу зі столицею у місті Києві. Натомість і донині стверджується, що то – держава якоїсь "общерусской" народності або й зовсім відверто підкреслюється – держава росіян. А на якій підставі? Треба думати (і так воно є насправді), лише на тій, що у ІХ1–ХІІ століттях ще не було ані Московського князівства, ані й самих росіян, які саме в цей час і формувалися у результаті змішування зайшлих на околицю держави русичів (українців) з рядом північних племен (чудь, весь та ін.) та ще невдовзі – з татаро-монголами.
Подібне безсоромно-цинічне фальсифікування у наступних століттях все нарощувалося й нарощувалося, дійшовши , вже, здавалося, крайніх меж у відмові російського царату загалом визнавати факт існування українського народу як такого, як і в запереченні існування самої української мови (сама стилістика відомої самодурської формули "не было, нет и быть не может" доволі красномовно характеризує міру "науковості" подібних присудів: "нет", мовляв, бо так нам хочеться, "нет" – і то на цьому крапка).
Лишень слабко завуальованим, власне, підретушованим продовженням цієї великодержавної, імперської політики стосовно України стало ставлення до неї у роки існування СРСР, що, як відомо, був передовсім також російською державою. І знову, як і в царські часи, світові прививалися – і то небезуспішно – цілі лавини брехливої, облудної інформації. Скажімо, з наказу Леніна у 1918 році було потоплено у крові проголошену українцями у 1917 році незалежну Українську Народну Республіку, а світові повідано, що то, мовляв, було простягнуто руку "братньої допомоги" супроти українських "поміщиків та капіталістів". Під час кількох відомих голодоморів совєтської доби було умертвлено мільйони українців, а за кордон ішли запевнення, що все те – вигадки "націоналістів". За власну державу на власній території воювали у роки другої світової війни – водночас і проти Гітлера, і проти Сталіна – вояки знаменитої Української Повстанської Армії, а світові Москва потверджувала, що то, мовляв, фашистські прислужники, головорізи-бандерівці – не більше. Відбувався процес насильницького формування т.зв. "советского народа", здійснювалося найенергійніше зросійщування, а світові накидалася думка, що в умовах "розквіту націй" все те "частково-асиміляційне" – найприродніший процес, все те – для задоволення бажань самих же національних республік.
Цинізм радянського режиму, який не мав ніяких стримів, виявлявся на кожному кроці. Свого часу я був вражений, ознайомившись у США (був то 1990 рік) з програмою радянсько-американського літературного симпозіуму, що якраз тоді відбувався: як "советские" (синонім до "русских") у програмі згадувалися імена таких письменників (і то упереміж з власне російськими, за єдиним алфавітним списком ), як киргиз Ч. Айтматов, білорус В. Биков, українець О. Гончар. Нас, отже, не велено було знати в світі, нас розчинювано в загальноросійському морі… І, скільки, до речі, видатних, великих українців вдалося системі – я вже згадував про це – видати за тих, котрі з цього моря вийшли і, отже, буцімто імперській Росії і належать! Достоту вампір живиться чужою кров’ю…
І то зовсім не дивно, що політику фальсифікації історичного розвитку українства імперські та комунореваншистські сили затято продовжують і сьогодні, вже в умовах існування незалежної Української держави. З одного боку ( це – для прикладу), у глибинному російському місті Рязані з великою помпезністю, за участю Президента Росії, відбувається відкриття пам’ятника нібито російському князеві Ярославу Мудрому; з другого боку, комуносоціалісти, в т. ч. і в Україні, закликаючи до відновлення СРСР або до т. зв. союзу слов’янських держав, конче під егідою Москви, з усіх сил доводять, що справжнє відродження України і відбулося лише "під зорею радянської влади" – як в економічному, так і в духовно-культурному проявах.
З огляду на те, що за одну з козирних карт у цих доводах виступає ситуація з освітою, варто поговорити про це докладніше, і то переважно про тенденції, що характеризували її мовний розвиток в останні десятиріччя існування СРСР.
Зросійщення освіти, як й інших сфер суспільного життя, не було – був об’єктивний та природний процес формування "нової історичної спільності – радянського народу", – такою була і залишається позиція комуносоціалістів. Ось і деякі мої дописувачі тримаються таких же впевнень. "О какой руссификации при Советах может идти речь? – обурюється Р. Простакова з м. Рівного. – Вот моя семья живет на Украине с 1947 года, сначала в г. Здолбуново, где было три украинские и две русские школы, и я могу показать документ, что одна из моих дочерей окончила украинскую школу. Так зачем же это вранье?" Те ж стверджують Л. Ботикунова з Харкова ("Навіщо ви нав’язуєте нісенітницю про русифікацію, якої насправді не було"?) та М. Савін з Білолуцька Луганської області: " Насильницької русифікації не було, не було і добровільної, вона була (а яка ж була, якщо була? – А.П.) закономірністю". Власне, це того ж роду спростування, що і в листі П. Олійника з Кам’янця-Подільського, який доводить мені й те, що навіть і голодомору на початку 30-х рр. також не було – "в 1933 г. был хороший урожай, и в поля вывозили для колхозников обеды с мясом, хлебом (!)"…