Такий ось шерег запитань та констатацій, з яких авторка робить навіть такий висновок, що певною мірою, хоча й з протилежних почувань, перегукується з тим, до якого прийшов В. Чернявський: "Я все більше впевнююся, до якого нікчемного племені ми з вами належимо. Не народ це, бо інакше давно побудував би свою державу і не оглядався б перелякано на Москву: а чи дозволить вона нам, нарешті, по-своєму глаголить? Що, справді, в нашому національному житті є нашого? Пам’ятники Леніну та іншим катам України? Свята Софія – не наша, Лавра – не наша, а надто ж мова в наших містах – не наша"…
І про Лавру, і про мову, і про пам’ятники – усе це, пані Лідіє, цілковито правильно. (Між іншим, ось не так давно у центрі Києва встановлено статую українозневажцеві Паніковському з "Дванадцяти стільців", а в золотоворітському сквері відкрили пам’ятник … котові, хоч, як на мене, значно ліпше і цікавіше котові, аніж оберігати пам’ятники ідолам тоталітаризму, що й досі бовваніють на наших вулицях і майданах). Але от щодо народу, його якості, пані Лідіє… Я розумію, звичайно: вашими вустами промовляють розпач, усвідомлення власного безсилля змінити стан справ на кращий, і то, сконстатую, є великою трагедією, що подібні настрої відчаю опановують у нас людей. (Почуйте ті, кому належало б це чути, найперше ви, високопосадовці, як незрідка все ще почувають себе нині українці в Україні). І все ж, шановна сумчанко, ну, навіщо такі узагальнення, близькі до самоїдства? І не всі гетьмани запрягали нас у ярма, адже, вимушено вступаючи у різні воєнні союзи, не хотіли цього ані Б. Хмельницький, ані П. Дорошенко, ані І. Мазепа. І таки тягли в неволю ту ж полячку, якщо не до Кафи, то до Москви. І лицарів преславних (без лапок) було у нас таки багато – згадаймо лише з ХХ ст.: січові стрільці, герої ОУН – УПА, "дисиденти" 60 – 70-х років… І чи й варто мені знову доводити, що правдивості у вашому узагальненні "нікчемне плем’я" хіба що крихтина? Просто, повторюю: на багато й багато сторіч ми, українці, потрапили під владу сильнішого, уповні зазнали потопту по своєму фізичному й духовному існуванню деспотичної, дикої північної тоталітарщини. Були мільйони і мільйони тих, котрі від того потопту загинули фізично, а окрім них, – скільки скалічених, оскоплених духовно, морально, мовно – саме малоросів!
І ось, попри це, пані Лідіє, з такої якості народом ідемо ми на вікопомний референдум у 1991 році, і дарма, що усе можливе, а може, й більше можливого було зроблено, аби витравити з нас національну, історичну пам’ять, голосуємо усе ж за неї – за свою незалежність. Достоту то було, як у Шевченка: "Трупи встали і очі розкрили". Власне, хіба рештка лишилася на той час з народу, одначе і вона, ця рештка, таки не розгубила підспудного, затаєного у віках потягу до національної волі, і, як тільки наспів сприятливий історичний момент, потяг цей, вже майже з останніх сил, вже, може, більше інстинктивно зреалізувала.
То що, пані Лідіє, – прокляття слід засилати цьому народові чи таки подивовуватися з його живучості, національної незнищенності? Між іншим, ви, може, й не здогадуєтеся, що, кидаючи звинувачення на адресу свого народу, ви, власне, підхоплюєте те, що нарочито вбивали нам у свідомість, а сьогодні особливо старанно вбивають ті, котрі не хотіли і не хочуть нашого державного, національного випростання. Це вони породжують і поширюють міфи про нашу неповновартісність, нашу нездатність до самостійного життя, про те, що без них нічого в нас не вийде, і що ми ось і такі, й такі – і недалекі, й недолугі, й дубуваті, і "де два українці, там три гетьмани", і все ми віддамо та продамо за "сало", і т. п.
До речі, про сало – саме це слово належить вписати у клітинки кросворду, опублікованого газетою "Московский комсомолец" (1998, 3 – 10 вересня), як відповідь на завдання, що сформульоване так: "Любовь малороса (?)". Що це – дотепність, один з виявів "непостижимой загадочности русской души"? Якщо й дотепність, то за нею – цілком ясне наставлення автора й газети до українства. Це ж бо навіть в ось такий, кросвордний спосіб вимальовує газета портрет українця як такого собі примітивного саложера, який (це обурюється В. Гаврилюк з Києва) не те що в державних справах, але "і в кулінарії нічого не тямить, – бачите, пожирає переважно те, що в готовому вигляді бере з тварини"… Або згадаймо стрімко зрослу (задумаймося: чого б то саме сьогодні?) лавину анекдотів на взір того, у якому Бог погоджується дати росіянинові, євреєві й українцеві те, що вони попросять, але з умовою, що цей дар у подвійному розмірі дістанеться й сусідові кожного з них. І ось будь ласка: росіянин випрошує машину, отже, й сусідові дві; єврей – будинок (два сусідові), українець же – гулю на свою голову, з тим, щоб дві гулі вискочило на голові сусіда…Бридотний образ нашого одноплеменця вимальовується – чи не правда? – запитує П. Федорук з Калинівки Вінницької області. Але задумаймося – чого б то пласт подібних анекдотів так активно продукує певне середовище саме у наш час?
І ще згадаємо: вже трафаретний образ українця – поліцая у багатьох творах про другу світову війну, що виходять у Росії, майже обов’язкове висміювання українців у "кавеенах", репертуарах різних "кроликів", "довгоносиків", хазанових… Той, від прізвища котрого утворене останнє позначення, смішив не так давно киян переінакшеним у військовій команді словом "раком", доводячи, що українська армія – "это разве что смех" та натурально не бажаючи задумуватися, що мова, її звучання тут ні до чого – он бо як, попри наявність "правильных" команд ("шагом марш!"), не тільки раком, але й боком – це іронізує О. Українець з Києва – тікали росіяни з-під Грозного… Що вже й казати про дебільну Вєрку Сердючку – тупу, дубувату, потворно суржикову малороску, що неодмінно з’яляється чомусь у товаристві незмірно розумніших та інтелігентних осіб, які говорять літературною російською мовою. Чи є такі Вєрки у нашому житті? Є, звичайно. Повно. І сміх над ними зовсім був би й доречним, і потрібним, якби цілковито не асоціювався він з висміюванням українства як такого: гляньте, мовляв, яка в цих українців мова, яка обмеженість, яка розумова убогість… Масово йдуть на телебачення протести з приводу подібного явно тенденційного шаржування (ось і в моїй пошті скільки є про це листів!), одначе звєрка не екрані процвітає. Чому? Тому, що комусь вельми бажаний, вельми потрібний саме такий образ українця – як представника третьосортної, тупоголової раси…