Виростемо ми як державний, гордий і дужий народ, перестанемо бути "маненькими та мізерними", як то докоряє персонаж з оповідання "Запорожці" юнакові, котрий втрапив до запорожців з ХІХ ст. ("де ж ділися люди на Україні?"), то дасть Бог нарешті втішиться душа і цього письменника, і сотень та тисяч інших наших славних діячів, що прожили своє життя з найзаповітнішою мрією про сильну та самошанобливу Україну.
15. Іншого народу у нас з вами, Юрію, нема
Водночас трапляються і такі мої заочні співрозмовники, які стверджують, що малоросійство в українському народі й загалом невиліковне. На "неякісності" українців як народу акцентує, наприклад, киянин В’ячеслав Чернявський. Мовляв, це "народ темний, малограмотний, продажний, позбавлений твердості характеру й національної волі, та й загалом подібний у своїй незорганізованості до сім’ї алкоголіка, у якій ніколи не буває благополуччя і яка не може дати здорового продовження роду". Звертаючись до праць російського філософа Ільїна, цей автор доводить, що шукати соціальні та духовні основи демократії й державності в українстві просто марно.
Вбивчі ваші слова, пане Чернявський, і я зовсім не маю наміру заперечувати факту виродження, кажуть – дебілізації – певної частини нашого населення, хоча відбувається це цілковито безвідносно до національної приналежності. Більше того, готовий довести, що в тих випадках, коли життя особи освітлює по-справжньому висока мета, як-от відродження своєї нації, духовна та інша деградація їй аніскільки не загрожує. Деградує з-поміж українців у наших умовах найперше саме малорос, і то вже з огляду на те, що після свого утвердження в малоросійстві якісь посутні стрими супроти його подальшої деградації, власне, відсутні. Одначе закидаючи українцям, що в них марно шукати соціальних та духовних основ демократії, як можна забувати, що це ж якраз і йдеться про народ, який у добу середньовіччя створив першу у світі демократичну – козацьку республіку. Це ж навіть К. Маркс, який вороже ставився до перспектив українства, це відзначав, і саме так – як козацьку республіку – її кваліфікував. Або як можна забувати про багатомільйонові жертви, принесені на алтар української волі упродовж вже багатьох і багатьох поколінь і особливо у ХХ ст. Мартиролог полеглих за українську державність настільки вражаючий своєю численністю, що тільки вкрай упереджена людина не дійде висновку: ні, річ не у відсутності в українців державницьких традицій та прагнень, річ в іншому, елементарному, а саме: українську силу щоразу переважувала брутальна сила поневолювача. На цей раз, будемо всі вірити і протидіяти цій силі, вона не переважить.
Цим я не заперечую ані недостатньої підготовленості нашого народу до життя в умовах демократії, ані того, що в немалої його частини традиційна, вікова психологія значною мірою знищена. Одначе ось тут і неможливо не ставити запитання: ким знищена, за яких обставин, як конкретно та якими етапами це відбувалося?
Ще поговоримо про це докладніше, а поки що я настійно переконую п. Чернявського, як і тих, хто з ним солідаризується: не ставте, шановні, хреста на українському народові. Він справді, після віків національного гноблення, національного розтління, тяжко хворий. Він позбувся украй важливого – національних керманичів, національної еліти, позбувся просвіченості глибиною національно-історичних знань. І все ж уважно вдивімося: нині він, хай і поволі, одужує. І, я певен, одужає неодмінно. І потужна національна еліта у нього дедалі сильнішатиме, і державні керманичі, для котрих не існуватиме яскравішої зорі, ніж зоря української національної ідеї, також неодмінно з’являться.
Знаєте, я навіть сказав би, що я оптимістично дивлюся на перспективи перебігу отієї хвороби малоросійства, що про неї мовлю. Чому? Тому, що за всіх вад, які є в нашому народі, за всієї незорганізованості, роз’єднаності, незсолідаризованості на національному грунті, вже й сьогодні зросло в Україні покоління, для якого й сама думка про нове колоніальне рабство – моторошна і огидна. Запитайте бодай у нашої молоді, хай і масово зросійщеної: хоче вона у залежність від Москви? Ані в якому разі. Усе, отже, облаштується, але облаштується зовсім не так, як то примарюється представникам неоімперіалістичних сил, знахабнілим активістам п’ятої колони в Україні. Облаштується усе на користь саме Україні, а не Малоросії. Запалених вірою у цю святу справу, готових діяти заради неї, отих, кого дещо заголосно величаємо національною елітою, нам треба якомога більше. Чим потужнішим буде це духовне ядро нації, тим більше шансів для скоршого та остаточного одужання й цілого народу. Не хочемо ж ми, українці, продовжувати бути малоросами, а чи хохлами, – правда? І хочемо жити в Україні, а не в Малоросії, – також правда? Тож як потрібно, щоби нас, пройнятих цими прагненнями та цією вірою, було якомога і якомога більше. Зрештою, зізнаюся, з метою нарощування національних сил я і веду ці бесіди, і я упевнений, що кожен, хто солідаризується з тим, про що наразі мовлю, вже й не має виключати себе з числа національної еліти – тієї сили, яка зорганізовує історичний рух цілого народу.
Головне для нас – не пройматися апатією, не впадати в безнадію, що її може проілюструвати, наприклад, лист Василя Сікана з м. Нововолинська. "Я не хочу, – пише він, – щоб моїм правнукам було "всьоравно" стосовно української мови; ну, бодай вже правнукам, оскільки внукам, як бачу, таки вже "всьоравно", дарма, що вчились вони в школі Української держави". "Скажіть, пане Анатолію, що робити таким, як я, щоб зупинити асиміляцію українського народу? Не покінчити з нею, а хоча б зупинити? Як розпочати зворотній процес?"
Скільки їх, подібних запитань, подібних тривог у пошті, що її я одержую! Докладно процитую ще листа Лідії Овчаренко з м. Суми: "Чому, скажіть, пане професоре, у нас ніколи не було кому за нас, бідне "бидло", заступитися, зробити з нас народ і прогнати з нашої землі отих заброд, що завжди сідали нам на голову й нищили нас, як самі хотіли? Чому не було в нас Вашингтона чи де Голля, котрі відстояли б нас перед цим жорстоким світом? Чому наші гетьмани неодмінно запрягали нас у чиєсь ярмо? Чому ніхто й ніколи не волочив за коси через усю Європу аж до Кафи німкеню чи полячку? Чи не тому, що в них були мужчини, які, створивши свої держави, не дозволяли порядкувати в них чужинцям? Але ж чому наші "лицарі преславні" все життя тільки й уміли служити чужим царям – султанам – королям? Чому вони, "некозацькі козаченьки", такі в нас немічні та безпорадні? Чому не видно, що вони взагалі в нас є? Чому навіть у самому Києві нема кому "дати в рило" тій україноненависницькій худобі, яка вже й ноги поклала на український стіл і не є проти того, щоби усіх нас, "добрих та хлібосольних", починаючи з Президента, відправити на нари ("Кравчук будет сидеть первым" – бачите, вже навіть Кравчука стосуються погрози)? Але якщо навіть столиця не показує прикладу, як треба захищати свою державу, то чи варто й дивуватися, що у Донбасі все українське вже додушується?"