Що ж стосується мови, то вона не просто додалася до інших чеських здобутків, – її відродження і стало важливою підоймою досягнення цих здобутків: у мові бо найперше і сконденсована національна ідея, у ній – дух нації. У всякому разі, ніхто ні з чехів, ні з іноземців не дивується, що в чеській літературній мові все максимально базується на народній основі, що в ній до мінімуму зведено питому частку інтернаціоналізмів. Хтось не сприймає в українській мові "слухавку" або "летовище". Але гляньмо в чеській мові (подаю нашими літерами): не "газета", а "новіни", не "театр", а "дивадло" (від "дивитися"), не "п’єса", а "чіногра", не "волейбол", а "отбієна" (наша "відбиванка"), не "квадрат", а "чверець" (чотирикутник), не "партер", а "приземє" (те, що при землі) і т. п. І повторюю – ні для кого це не є дивно, ніхто не посміхається, і вся Прага, і вся Чехія, давно вже скинувшись чужоземщини, говорять своєю, найкращою для них у світі, наймилішою чеською мовою, і говорять так саме вільно, так невимушено і природньо, як природньо людина дихає повітрям. Це ж я міг би проілюструвати і на прикладі хорватської мови, національними барвами якої захопився свого часу.
Ну ось такий наразі виходить у мене чеський крен, увочевидь обернений до риторичного запитання: чому ж бо нам і не вчитися так, як треба, у таких вартих всілякої поваги сусідів, як чехи?
До речі, згадано було прийнятий у цій країні закон про люстрації. Не закликаю конче його продублювати, тим більше, що ми вже згаяли для цього час, а час той – слушний, зручний, просто непростимо не використаний (ще раз згадаймо наш "національний" принцип: "Якби ж то знаття!") – то був 1991-й рік. Отже, дублювати у даній ситуації, мабуть, запізно (позаздрімо тут не тільки чехам, а й узбекам). Та водночас – як можемо миритися з ситуацією, за якої керує нами в установах та закладах різного рівня ще значна частина ідеологічних динозаврів, що генетично закорінена в тоталітарній добі. І це вони, з невиправно викрученими на північ шиями та головами, чужі українській ідеї, чужі українській мові й українському духові, чужі, а то й причаєно ворожі до українства, до України, – вони здатні змобілізувати наш люд на будівництво повносилої України?
5. Куди дивиться "Просвіта"?
Хтось зіронізував: влада – це дерево, а члени владної верхівки – горобці, які сидять на цьому дереві. Ось хтось, наприклад, Президент, кидає на віття камінця. Панікуючи, горобці здіймаються у повітря, та невдовзі знову сідають на те ж саме дерево. Ну, може, вже не кожен на своє місце: хтось на вищу, хтось на нижчу гілку, однак знаходять собі місце на дереві – при владі – всі.
Що ж, і в цьому полягає одна з наших бід – зачароване номенклатурне коло по-справжньому у нас ще не розірване, переконаних українських патріотів при владі украй мало.
Звідси і безкарність стосовно дій, які відверто паплюжать Українську державу. Хто бо каратиме, коли для багатьох тих, кому належить це робити, Україна – то в ліпшому разі поетичний символ, а не сенс життя?
Пригадаймо бодай заклики нардепа Моісєєнка з’їхатися на День Конституції до президентського палацу в Києві, і оточити його, і стояти доти, доки він буде "не очищений" і від Президента, і від його команди, і доки курс не буде змінено у напрямку підключення до союзу Білорусії з Москвою, до СССР… Цинічні, оголтіло-брутальні підбурювання, розтиражовані на всю державу з трибуни Верховної Ради. Мета їх не прихована нітрохи – зміна державного конституційного ладу.
Звичайно, що в будь-якій країні, яка себе шанує та береже, це моментально було б покарано у кримінальному порядку. А в нашій д-у-у-же демократичній державі? Ті, кому найперше належало б обуритися, як мовиться, лише втерли лице, мовчки проковтнули. І це є на користь зміцнення авторитету влади? Оця м’якушечність, невольовитість не помічається мільйонами наших громадян?
Або й інший приклад з подій останнього часу. На засіданні Ради при Президентові з питань мовної політики, до якої я також належу, обговорюється проект Державної програми "Українська мова". Все, як кажуть, виважене, може, аж занадто виважене в цьому потрібному документові; жодних дискримінацій жодній з мов національних меншин. Та ось раз-по-раз схоплюється непомірно екзальтована пані (ні, не пані, а ґоспожа, оскільки представляє "Русское собрание") – і так майже істерично волає про "ущемление прав человека", про те, що, що, мовляв, "прикажете делать русским", яким і так вже нема життя від "українізації", що ледь не вся Рада гуртом, і довго, і, здається, безнадійно її заспокоює. А дехто з промовців благає: "Ми просимо зрозуміти нас, українців"…
Просимо зрозуміти… Що зрозуміти? Те, що ми, українці, на світі є? Те, що ми маємо право на повнокровне національне життя? Те, що ми маємо право на свою мову, на свою державу? Оце ж бо в цьому "просимо" і виявляється щонайяскравіше той комплекс малоросійства, що не дозволяє нам належно розігнутися. Інші – дотримуються принципу, сформульованого нашим поетом, та, очевидно, не для нас, – "щоб жить, ні в кого права не питаю"; ми ж – питаємо: а чи можна і нам жити?..
Ось і в даному конкретному випадкові – просимо нас зрозуміти. Симптоматично прозвучало це у кабмінівській залі! І все те тому, що державність нашої мови зостається і по сьогодні лише продекларованою та що заявлення рішучої, твердої, саме владної позиції у цьому питанні з боку Президента й Уряду ми ще не чули. Була б вона наявна, ця безбоязна позиція, було б бодай один раз, але чітко всім роз’яснено, що означає державність мови, і , я впевнений, цинічно брутальних спекуляцій на цю тему в суспільстві враз поменшало б, а твердість позиції була б швидко і "перевареною", і засвоєною. Я навіть припускаю, що й ті, котрі фінансують чи то "Конгресс русских организаций Украины" чи "Русское собрание" (а фінансування ж треба відробляти – якщо випадає, то і в істеричний спосіб), завваживши тверду позицію української влади, задумалися б, у свою чергу, над тим, а чи й варто щось вкладати у малоперспективну або й зовсім безнадійну справу.
Отак, шановні, на кожному кроці – воля, воля, воля в українському державотворенні. Особиста воля Президента, особиста воля прем’єр-міністра, кожного високопосадовця, котрому не зайве завжди нагадувати, що нерішучість, як мовлять росіяни, наказуема, що вона розтягує у гуму те, що піддається значно скоршому розв’язуванню. Та воднораз я тут застережу, що все залежить і від особистої волі кожного без винятку свідомого українського громадянина. Покликання влади – бути на висоті інтересів нації, задавати тон у всьому, що її зміцнює. Але й стосовно кожної людини – хіба то позиція – обстоювати свою непричетність до того, що діється у державі, все і всього сподіватися лише від владного Олімпу? Та, зрештою, якість того Олімпу величезною мірою і залежить від самих нас: ми станемо рішучішими – і він діятиме рішучіше, ми виявлятимемо в конкретних діях патріотизм – і він буде патріотичніший. Це ж бо ми, нагадую, обираємо, ми голосуємо, як і самі, кожен індивідуально, робимо для себе вибір – чи тихо плакатися у камзельку, спостерігаючи нинішню руїну, та корупцію, та безсоромний грабіж, та розгул антиукраїнства, чи все ж таки не мовчати там, де мовчати не годиться, іти проти обивательської, пристосувальницької течії. "Не запобігати треба і не канючити щось у наших бездуховних, черствих чиновників, – пише Н. Зіневич з Києва, – а виставляти тверді вимоги і крок за кроком домагатися хоч часом і невеликих перемог. Ніхто бо нам, українцям, не дасть навіть на своїй землі ніяких переваг, скільки ми не говорили б".