Я навіть сказав би, що відсутність у багатьох державних мужів перейнятості національно-державницькою ідеєю – то і є найголовніша причина нинішньої нашої слабкості. Північний же наш сусід, якому вельми муляє Україна, цю нашу слабкість чудово відчуває. Тому-то й диктує, тому й зневажає, тому і здійснює усілякий економічно-політичний тиск. Як ось й у зв’язку з транспортуванням в Україну через територію Росії туркменського газу. Тривалий час брат загалом цього не дозволяв, та ось, нарешті, благоволив заборону зняти. Одначе скільки зверхності й поблажливості в отому раз-по-раз підкреслюваному "мы пошли на уступки", а водночас – в акцентуваннях, які то величезні суми заборгували ми Росії (її борги Україні, звісно, і не згадуються, а ощасливлені великодушністю сусіда малороси з керівництва державою про це – ні пари у вуст). І скільки грубих натяків, які пов’язують цей дозвіл на транзит з прилежным послушанием України сьогодні і в майбутньому! Мовляв, краник— то у нас…
Що – ображатися на сусіда за таку його поведінку? Я думаю – не варто. Усе бо нормально – все так, як споконвіків і заведено в людському суспільстві: слабкому, який має усі шанси стати сильним, але ним не стає, не співчувають, а, як правило, топчуться по ньому, зневажають.
Оце бо і є те найважливіше, що нам необхідно: ставати сильними, відчувати себе сильними, бажати бути сильними і, в першу чергу, сильними національною волею, національним духом. Буде це все – інше докладатиметься, в тому числі й економічний добробут. Натомість у нас на кожнім кроці – малоросійська боязливість. Її символи – і чорноморський флот (ах, як по-братски поділили!), і нафтовий термінал в Одесі (відірватися від російської труби для малороса – всеодно, що відірватися від пуповини), й острах утверджувати українську мову.
До речі, я згадував Чехію. Чи всі знають, що свого часу, ще в першій половині ХІХ ст., ця країна була настільки понімеченою, що в її столиці Празі чеською мовою розмовляло лише кілька десятків інтелігентів? І ось, на грані вже загибелі країни, розгортають свою діяльність так звані младочехи – знамениті чеські будителі. Від Франтішека Палацького почули чехи слова: "Нація з усією сумою її духовних потреб та інтересів є не менш священною для нас, ніж забезпечення прав людини". (Ось, до речі, відколи, ще з середини ХІХ ст., існують, як дізнаємося з цього вельми актуального й нині формулювання, спекуляції довкола прав людини, що в них вправляються у нас сьогодні різні українофоби – ті, котрі аніяк не хочуть визнати, що права окремого національного індивіду не можуть бути забезпечені, якщо грубо порушені права нації в цілому, в т. ч. і право на повноту утвердження національної мови. Запитаймо бо: чи забезпечені права окремої української людини у затоптаному брутальним зросійщенням Донбасі, у видушуваному стосовно об’явів національного життя Харкові, в багатьох інших точках України?) . І ще від Ф. Палацького, який вселяв у чехів віру в їхню національну неперебутність, вони почули: "Ми, чехи, були тут до Австрії, ми будемо тут і після Австрії" . (У перефразуванні до України мусимо казати: "Ми мали свою державність – Київську Русь, добу Хмельниччини – до Росії, ми маємо її і будемо мати й після Росії"). А на запитання: "Монархія чи республіка?" – Ф. Палацький відповідав одним словом: "Чехія".
Отак би й нам, до речі, відповідати при визначенні орієнтирів нашого розвитку: Україна, Україна над усе, і надто у зв’язку з ситуацією, коли нас судомно затягують у т. зв. "славянские союзы". Як шамани, нам повторюють і повторюють стосовно росіян, українців та білорусів: мовляв, це – один народ, який по-живому розрізано, один корінь, і мова, власне, одна, і загалом – всі ми слов’яни… Слов’яни, звісно, хоча, гадаю, історична наука ще тільки невігласові та шовіністові не довела, що українське державне життя існувало у нас ще тоді, коли ані Росії, ані Москви і в природі не було (Росія, зауважував О. Гончар, – це молодша дочка України, але у ставленні до неї, на жаль, дочка хижа, жадібна, загребуща). Те ж і щодо мови – якщо вона, з погляду "объединителей" , "одна", то чому ж чимало росіян, які живуть в Україні, хто не хоче, а хто й не в спромозі її вивчити? Чули ж, як раз-у-раз зізнаються: я по-украински понимаю, но общаться не могу? А заговоріть літературною українською мовою з корінним росіянином – рязанцем чи вологодцем, – вашої мови він і загалом не зрозуміє, хіба що невелику частку.
Сиріч – і народи насправді ми різні, і ментальність, і мови у нас різні. І то тільки запеклі українофоби на взір А. Базилюка, "старосты Конгресса Русских организаций Украины" (див. його передмову до виданої у 1998 р. Донецьким "обществом книголюбов" – чи бачите, яку лектуру люблять книголюби? – україноненависницької брошури князя О. Волконського "Историческая правда и украинофильская пропаганда") , не втомлюючись, доводять, що теза, згідно з якою росіяни й українці – два різні народи, то тільки "базовый миф" для "украинского сепаратизма". А що ж до належності українців, як і чехів, поляків, болгар, до слов’янства, то дай нам, Боже, усім глибинно засвоїти істину, на якій наполягав інший відомий чеський будитель – Карел Гавлічек-Боровський: "Я насамперед чех, а потім слов’янин" . Так і ми, братове, мусимо триматися: я спершу українець, а потім слов’янин…
Між іншим, як глибоко розумів К.Гавлічек-Боровський потребу державної незалежності України! Ніби сьогодні, а не всередині ХІХ ст. ним сказано: "Доки не буде спокутана кривда, заподіяна українцям (російським імперіалізмом, звичайно. – А.П.), доти неможливе ані порозуміння між слов’янами, ані мир у Європі".
Чехи своїх будителів вчасно почули, і то ми, українці, можемо лише печалитись, що наших належно не було почуто та не всі їх, на жаль, чують і сьогодні. А результат у Чехії такий: розжевріла, спалахнула, пойняла найширшу суспільність національна ідея – і вже швидко почала міцніти ця країна у часи мудрого й далекоглядного Президента Масарика, який взяв під свою опіку у 20-х роках й українську еміграцію, і вже віднайшла вона в собі сили здійснити в 1968 році Празьку весну, хоча й розчавлену тоді радянськими танками, і вже в наших часах прийняла закон про люстрацію, тобто про недопущення до влади тоталітарно— комуністичної номенклатури, і вже рвучко пішла вперед.