Розгром

Сторінка 27 з 29

Багряний Іван

Вона завжди встає, як Фенікс із попелу...

ВІДСЛОНА П’ЯТА

Війська відкочуються панічно... Вони біжать через мій театр, покидавши всю свою техніку, скачуть, мов маріонетки... Далеко виє алярмова сирена протилетунської оборони, а вони біжать і біжать, забувши й про оборону, забувши про все, аби лиш тільки вирватись... Вчорашні гонористі переможці, — до чого вони подібні?!. Вони скачуть, мов блохи, по всіх просторах моєї Вітчизни, вони біжать через мій театр...

Ось так — вихоплюється прибитий панікою, розгублений німецький вояк десь із темряви, з-за заслони ночі і, засліплений раптовим світлом, поривається кинутися сторч, одчайдушно рятуючись від погибелі, що женеться за ним, — так ніби кльовн в маріонетковому театрі намагається кинутися, в залю, напропуд... Він шарпається на всі боки, як заєць під фарами автомобіля... На ручних дитячих санчатках везе амуніцію, рюкзак, лижви, в’язки гранат, стілець з одбитою ніжкою... Ха!.. Везе трофеї разом з рештками власного узброєння... Ноги обмотані лантухами. Шолом йому з’їхав набік...

Мечеться:

— "Во іст штрасе нах Дойчлянд?!. Во іст штрасе нах Дойчлянд?!."

Хоче кинутися за коло світла, ніби в партер, сторч головою...

А на нього напірають ззаду... Другий і третій, і всі інші... Так утворюються на шляхах затори, збільшуючи паніку!.. "Шнель!.. Шнель" Градеаус!!. Градеаус!!.

Вояк поспішає. За ним черідкою і так само з дитячими санчатками інші. Обернувшись, ПЕРШИЙ кричить до ДРУГОГО:

— Ві гайст дізес лянд?!.

— Україна!!. — шипить у відповідь. І, це слово підстьобує всіх, аж но кожен з жахом стинається й присідає, мов би злодій, на місці злочину. Підстьобуваний цим словом, кожен припускає чимдуж... Щезають...

І тими ж стежками, крадучись, услід виходить ЖІНКА з малим дитям і з вузликом, друге дитя тримається за спідницю... Мати... Одна із безлічі матерів, розгублених на роздріжжі, закручених у вогненній віхолі. Стала... Ось так вибралась у дорогу... Зупинилась на розпутті й стоїть... Позаду — жах, і попереду — жах і мла... Похилилась і стоїть, межи двома смертями вибираючи... Похитала головою, зідхнула тяжко... І з мукою вернулася назад...

......................

На перехресті велика об’ява... Вона стоїть, у віччу як і те перехрестя, об’ява одна з безліч... й перехрестя одно з безлічі... Але воно одно те перехрестя, єдине, — синтеза всіх перехресть, узагальнення... Над ОБ’ЯВОЮ свастика, а під нею великими літерами — "СМЕРТЬ!.." — а далі не розбереш... І на перехресті ж колонка водотягу — звичайна колонка з підоймою. Але це перехрестя там, де була велика трагедія...

Вибігає перелякана ЖІНКА. Озирнулась тужно кругом та й заломила руки:

— Ой, Боже ж, Боже!.. Та нащо ж вони її виставили на позорище?!?!.. (похитується в тузі) — Два місяці мордували — та й ростріляли... Та й голу, заморожену виставили посеред міста!.. (дивиться з жахом кудись і закриває очі рукою) — Бідна — бідна, нещасна ОЛЬГО!!. Та хочби ж хто прикрив...

— Не можна!.. Стріляють... — підбігла ПРІСЯ; вхопивши жінку за рукав, показує кудись, перелякано шепоче: — А з другого боку — лежать дядя Гриць... і Кирпиченко... (раптом шарпнула) — Дивіться, мамо!.. Дивіться!.. Німак!.. мацає!..

ЖІНКА христиться... І мала христиться... ЖІНКА тужно:

— Два місяці мордували, та й ще...

ДІВЧИНКА:

— Мамо дивиться!!.

— Ох... Боже ж мій... (хитає жінка головою розпучливо) — уже ж біжать... дні і ночі біжать... Та й ще... коло НЕЇ... зупиняються...

Раптом христяться. Закривають очі руками і з жахом задкують геть...

Десь далеко стогне алярмова сирена...

Виходить до колонки військовополонений, — зарослий, у язвах, у бинтах, змучений; виходить з відрами і з пов’язкою "КРІҐСҐЕФАНҐЕНЕР". Понуро нагнувшись і потираючи руки, закляклі від холоду, підставив відро, береться за підойму колонки... Темний, як хмара...

З другого боку, задкуючи і задерши голову вгору, входить ДІДУСЬ у однім стоптанім валянку і в одній гальоші, на голові капелюх... Він зорить щось угорі з-під долоні... А тоді дивиться просто, десь на шлях апатично, без радости і без злоби:

— Ха-ха... От як біжать! День і ніч, день і ніч, і по всіх шляхах... Амуніцію на хребті пруть та на санчатках сурганять... От тобі й непобідима сила-техніка!.. Ха!.. То бігли італійці, мадяри, румуни, — а це вже сам нємець попер... Гех біжать...

— Нехай біжать... їх і в Берліні, знайдуть! (це полонений понуро, люто, злорадно).

ДІДУСЬ обернувся:

— Га... А ти звідки?

— 3 Колими, діду!...

— Так ти був на Колимі-і!!?

— Сім років, діду!..

— О!.. З моїми синами...

— З твоїми, діду...

— А тепер?

ПОЛОНЕНИЙ оглянув себе, наче демонструючи, і понурим сарказмом:

— В Европі був...

— О!.. З моїми — (витирає очі) — дочками...

— З твоїми, діду...

ДІД розгублено озирається, безпомічно шепоче:

— Господи!... А що ж тепер... Ти ж глянь, глянь!.. Як біжать...

— Нехай біжать... (крізь зуби) — їх і в Берліні знайдуть!!.

— Синку!.. А ми ж... А нас?!.

— (понуро) — Повішають, діду... (з раптовою розпукою) — Нас повішають, діду. І мертвих повиймають з могил та й знов повішають... Так... Але нехай же й їх пороздирають на шматки, старих і малих, і дітей і жінок... (задихається) — Там ідуть НАШІ хлопці.!. Ого!.. І щоб всіх!... І немовлят об стовпець головою... як вони наших!.. (Трясеться. Напівбожевільний в нестямі витріщив маніякально очі і, витираючи холодний піт, повів рукою тихо:) — От трупи... Це нас сорок сім тисяч... за тиждень... вимерло... від голоду... (шепоче) — За тиждень, діду... А за два роки... а... (та й глянув на діда).

ДІД читав об’яву, впавши на неї оком. Водив по ній пальцем. А полонений жадібно дивився... А потім ДІД відсахнувся і, відступаючи, закліпав очима — перехрестився і помалу зняв капелюх...

ПОЛОНЕНИЙ потягся рукою до шапки:

— Це... про ту жінку...

(і помалу-помалу теж зняв шапку).

Далеко виє алярмова сирена.

..............

1

Розбомблене мешкання Урбанів. Одна стіна вивалилась. У велику проломину видно майдан, а на нім, біля зруйнованого пам’ятника Шевченкові, мов би мармурова статуя, стоїть розстріляна, гола і заморожена ОЛЬГА. З гордо піднесеною головою...

Чути як крокують військові відділи десь і хаотично гудуть машини...