Вона завжди встає, як Фенікс із попелу...
ВІДСЛОНА П’ЯТА
Війська відкочуються панічно... Вони біжать через мій театр, покидавши всю свою техніку, скачуть, мов маріонетки... Далеко виє алярмова сирена протилетунської оборони, а вони біжать і біжать, забувши й про оборону, забувши про все, аби лиш тільки вирватись... Вчорашні гонористі переможці, — до чого вони подібні?!. Вони скачуть, мов блохи, по всіх просторах моєї Вітчизни, вони біжать через мій театр...
Ось так — вихоплюється прибитий панікою, розгублений німецький вояк десь із темряви, з-за заслони ночі і, засліплений раптовим світлом, поривається кинутися сторч, одчайдушно рятуючись від погибелі, що женеться за ним, — так ніби кльовн в маріонетковому театрі намагається кинутися, в залю, напропуд... Він шарпається на всі боки, як заєць під фарами автомобіля... На ручних дитячих санчатках везе амуніцію, рюкзак, лижви, в’язки гранат, стілець з одбитою ніжкою... Ха!.. Везе трофеї разом з рештками власного узброєння... Ноги обмотані лантухами. Шолом йому з’їхав набік...
Мечеться:
— "Во іст штрасе нах Дойчлянд?!. Во іст штрасе нах Дойчлянд?!."
Хоче кинутися за коло світла, ніби в партер, сторч головою...
А на нього напірають ззаду... Другий і третій, і всі інші... Так утворюються на шляхах затори, збільшуючи паніку!.. "Шнель!.. Шнель" Градеаус!!. Градеаус!!.
Вояк поспішає. За ним черідкою і так само з дитячими санчатками інші. Обернувшись, ПЕРШИЙ кричить до ДРУГОГО:
— Ві гайст дізес лянд?!.
— Україна!!. — шипить у відповідь. І, це слово підстьобує всіх, аж но кожен з жахом стинається й присідає, мов би злодій, на місці злочину. Підстьобуваний цим словом, кожен припускає чимдуж... Щезають...
І тими ж стежками, крадучись, услід виходить ЖІНКА з малим дитям і з вузликом, друге дитя тримається за спідницю... Мати... Одна із безлічі матерів, розгублених на роздріжжі, закручених у вогненній віхолі. Стала... Ось так вибралась у дорогу... Зупинилась на розпутті й стоїть... Позаду — жах, і попереду — жах і мла... Похилилась і стоїть, межи двома смертями вибираючи... Похитала головою, зідхнула тяжко... І з мукою вернулася назад...
......................
На перехресті велика об’ява... Вона стоїть, у віччу як і те перехрестя, об’ява одна з безліч... й перехрестя одно з безлічі... Але воно одно те перехрестя, єдине, — синтеза всіх перехресть, узагальнення... Над ОБ’ЯВОЮ свастика, а під нею великими літерами — "СМЕРТЬ!.." — а далі не розбереш... І на перехресті ж колонка водотягу — звичайна колонка з підоймою. Але це перехрестя там, де була велика трагедія...
Вибігає перелякана ЖІНКА. Озирнулась тужно кругом та й заломила руки:
— Ой, Боже ж, Боже!.. Та нащо ж вони її виставили на позорище?!?!.. (похитується в тузі) — Два місяці мордували — та й ростріляли... Та й голу, заморожену виставили посеред міста!.. (дивиться з жахом кудись і закриває очі рукою) — Бідна — бідна, нещасна ОЛЬГО!!. Та хочби ж хто прикрив...
— Не можна!.. Стріляють... — підбігла ПРІСЯ; вхопивши жінку за рукав, показує кудись, перелякано шепоче: — А з другого боку — лежать дядя Гриць... і Кирпиченко... (раптом шарпнула) — Дивіться, мамо!.. Дивіться!.. Німак!.. мацає!..
ЖІНКА христиться... І мала христиться... ЖІНКА тужно:
— Два місяці мордували, та й ще...
ДІВЧИНКА:
— Мамо дивиться!!.
— Ох... Боже ж мій... (хитає жінка головою розпучливо) — уже ж біжать... дні і ночі біжать... Та й ще... коло НЕЇ... зупиняються...
Раптом христяться. Закривають очі руками і з жахом задкують геть...
Десь далеко стогне алярмова сирена...
Виходить до колонки військовополонений, — зарослий, у язвах, у бинтах, змучений; виходить з відрами і з пов’язкою "КРІҐСҐЕФАНҐЕНЕР". Понуро нагнувшись і потираючи руки, закляклі від холоду, підставив відро, береться за підойму колонки... Темний, як хмара...
З другого боку, задкуючи і задерши голову вгору, входить ДІДУСЬ у однім стоптанім валянку і в одній гальоші, на голові капелюх... Він зорить щось угорі з-під долоні... А тоді дивиться просто, десь на шлях апатично, без радости і без злоби:
— Ха-ха... От як біжать! День і ніч, день і ніч, і по всіх шляхах... Амуніцію на хребті пруть та на санчатках сурганять... От тобі й непобідима сила-техніка!.. Ха!.. То бігли італійці, мадяри, румуни, — а це вже сам нємець попер... Гех біжать...
— Нехай біжать... їх і в Берліні, знайдуть! (це полонений понуро, люто, злорадно).
ДІДУСЬ обернувся:
— Га... А ти звідки?
— 3 Колими, діду!...
— Так ти був на Колимі-і!!?
— Сім років, діду!..
— О!.. З моїми синами...
— З твоїми, діду...
— А тепер?
ПОЛОНЕНИЙ оглянув себе, наче демонструючи, і понурим сарказмом:
— В Европі був...
— О!.. З моїми — (витирає очі) — дочками...
— З твоїми, діду...
ДІД розгублено озирається, безпомічно шепоче:
— Господи!... А що ж тепер... Ти ж глянь, глянь!.. Як біжать...
— Нехай біжать... (крізь зуби) — їх і в Берліні знайдуть!!.
— Синку!.. А ми ж... А нас?!.
— (понуро) — Повішають, діду... (з раптовою розпукою) — Нас повішають, діду. І мертвих повиймають з могил та й знов повішають... Так... Але нехай же й їх пороздирають на шматки, старих і малих, і дітей і жінок... (задихається) — Там ідуть НАШІ хлопці.!. Ого!.. І щоб всіх!... І немовлят об стовпець головою... як вони наших!.. (Трясеться. Напівбожевільний в нестямі витріщив маніякально очі і, витираючи холодний піт, повів рукою тихо:) — От трупи... Це нас сорок сім тисяч... за тиждень... вимерло... від голоду... (шепоче) — За тиждень, діду... А за два роки... а... (та й глянув на діда).
ДІД читав об’яву, впавши на неї оком. Водив по ній пальцем. А полонений жадібно дивився... А потім ДІД відсахнувся і, відступаючи, закліпав очима — перехрестився і помалу зняв капелюх...
ПОЛОНЕНИЙ потягся рукою до шапки:
— Це... про ту жінку...
(і помалу-помалу теж зняв шапку).
Далеко виє алярмова сирена.
..............
1
Розбомблене мешкання Урбанів. Одна стіна вивалилась. У велику проломину видно майдан, а на нім, біля зруйнованого пам’ятника Шевченкові, мов би мармурова статуя, стоїть розстріляна, гола і заморожена ОЛЬГА. З гордо піднесеною головою...
Чути як крокують військові відділи десь і хаотично гудуть машини...