— Ви хто? — спитав Карналь.
— Сусід.
— Який сусід?
— Ну Юки й Люки...— хлопець непевно обвів рукою довкола.— Ви забули зачинити за собою двері, а я почув, що. хтось...
— Я не встиг зачинити двері,— натискуючи на слово "не встиг",— сказав Карналь.— Пробачте, але я звик до точності в усьому. У висловах так само.
— Ніхто так не любить точності, як кібернетики,— зітхнув сусід.— А я не терплю. Чоловік повинен іноді відпочивати від точності, дозволяти собі розвантаження, робити струс ор* ганізму.
— Судячи з того, що тут на столі, мої діти теж дозволили собі струс.
— У них були гості. Теж кібернетики. Я їх боюсь. Така публіка.
— Чому ж боїтеся?
— Надто багато на них сподівань. Як на господа бога. Що ж, ми скинули бога, а тепер нам. пхають ці комп'ютери? І кричать, що комп'ютер усе може відтворити!
— Змоделювати,— підказав Карналь.
— Ну! А змоделює він дівочі кроки? Зробить мені, знаєте, тут-туп, од. якого заходиться серце? Та ніколи! Я тут пробував їм це казати, так вони мене... вигнали!
— Де ж вони? — спитав Карналь.
— А я не знаю. Спав і не чув. Вас почув, зайшов на всяк випадок.
— Дякую вам.
— То мені як? Іти?
— Як хочете. Очевидно, можете йти.
Сусід тихенько вийшов, ще, мабуть, не прокинувшись, а може, просто не протверезившись і так і не збагнувши, що говорив з самим Карналем, і навіть пробував критикувати його машини з такого погляду, з якого ще ніхто не здогадувався цього робити.
Карналь подумав, що, мабуть, треба б зачинити двері. Він спробував це зробити, але двері чомусь не піддавалися, так ніби їх хтось притримував, чи що. Він зазирнув на площадку: там стояв Юрій, весь мокрий, вода стікала з нього струмками, мокре волосся смішно налипало на обличчя.
— Ти що, купався? — поцікавився доволі спокійно Карналь.
— Ага. Добрий вечір, Петре Андрійовичу! — Юрій побоювався Карналя взагалі, а тепер і поготів. Сп'яніння він лишив у дніпровській воді, тепер став ще тверезіший, але все одно не міг збагнути, як опинився тут його суворий тесть. Як бог з машини, чи що?
— Де ж ти купався так пізно? — поцікавився Карналь.
— У протоці.
— Гм. Прекрасно. Сам?
— Що?
— Питаю: сам купався, чи як?
— Сам.
— Входь, чи що. Де Люда? Що це тут у вас?
— Оце? Трохи щодо єпетіту кормів...
— Досить вичерпно й дотепно, надто зважаючи на час. Але ги не відповів, де Люда.
Юрій здивовано озирнувся.
— Справді, де ж це вона?
— У вас були гості?
— Незвані.
— Тобто не твої, а Людині, ти хочеш сказати?
— Ну, як на це подивитися. Трохи з одного боку, трохи з другого... Товариш Кучмієнко теж...
— Хто ж саме?
— Ну, товариш Кучмієнко і всі там...
— І товариш Кучмієнко теж... пив?
— А що?
— Ви не могли вигадати нічого ліпшого? Навіть товариш Кучмієнко? П'ють, п'ють... Як це гидко й принизливо! Не поговорять між собою, мерщій падають за стіл...
— Ми поговорили... прекрасно поговорили...
— І ти розіграв тут сцену. Так?
— Я ж не народний артист.
— Все-таки... Може, ти переодягнешся?
— Нічого... Мені не холодно...
— Людмила проводжає гостей, так?—допитувався Карналь, бо в Юрія геть пропала його балакучість, а може, він усі оили витрачав на гамування невтримного дрожу, який бив його. Однак переодягатися в сухе не хотів. А що? Купався, бо жарко. Кому жарко вдень, а йому вночі. Він індивідуальність.
— То що — проводжає Люда чи де вона?
— Ага, проводжає! — вхопився за слово Юрій.— Саме про-иоджае. Дивовижно точне слово. Термін.
— А ти?
— Я? Ну... Я ось тут... Послухати улюблену пластинку... Нашу і... нашу...
— Хто у вас був?
— Батько. Товариш Кучмієнко.
— Це я знаю. Дякую. А ще?
— Ще? Та так... Одна дуже гарна дівчина. Манекенниця й журналістка... Каже, що перед нею колись запобігали всі знамениті жінки... Ну, ви ж не жінка, ви не могли запобігати, вам усі моди до лампочки... Анастасія... Вона була в Придніпровч. ську, коли ви... Може, бачили, знаєте...
— Не сама, очевидно?
— Ну, а з нею... Хіба я не казав? Совинський... Іван Совинський, пам'ятаєте, був у нас... Наладчик... Мене вчив теж...
— Як він тут опинився? Совинський у Придніпровську. Ти щось наплутав. Як міг Совинський тут, у тебе, і з Анастасіею?
— То ви знаєте Анастасію? Так звану Анастасію?
— Чому так звану?
— Бо не розбереш, модельерка вона чи журналістка і чи наречена Совииського, чи не наречена. А Совинський приїхав на республіканську нараду. Погрожує каменя на камені не лишити... Роздраконить нашу продукцію... За те, що половина машин без Знака якості... Я з ним тут... Ну, одне слово, плюнув і хряпнув дверима...
— На принциповій основі?
— А що? Так звані принципи!
— Все ж не зрозумів: чому ти купався в одязі? Що це?
— Це? Так звана репетиція... Ми тут трохи репетирували...
— Репетирували?
— Способи освідчення в коханні. Любов без нахабства й без синців на руках. Інтелігентна плюс побутова електроніка.
— Ти ж прекрасно знаєш, що я не люблю, коли навіть найпростішу істину ображають анекдотами, недорікуватістю або банальністю.
Але Юрій уже не міг зупинитися.
— Прийшов товариш Кучмієнко і пояснив нам популярно значення рівноправності в нашому суспільстві, включаючи й рівноправність перед лікарнею і смертю. Мовляв, коли захворіє ледар, п'яниця, нероба і надзвичайно цінний для суспільства чоловік, то перед безплатним лікуванням усі рівні.
— Не базікай,— суворо попередив його Карналь.— Що у вас тут сталося?
— Ну, вийшла невеличка так звана гра.
— Гра?
— Тобто не гра, а боротьба. Заїдати мене прийшов Совинський. І не так мене, як усю нашу фірму. Ну, я, мовляв, не наше діло, простих роботяг, нам аби план, та темпи* та прогресивка, а він знов своєї... Ну, це мені набридло, бо я не рада по електроніці, й не Держплан, й не академік Карналь, тобто не ви, Петре Андрійовичу... Тому я розхвилювався і... пішов собі...
— Ти відразу й пішов?
— Та,ні... не відразу... Трохи ми тут...
— І ніхто тебе не стримував?
— Ніхто... Я втік... Не встигли...
— Маю підозру, що ти або вигадуєш, або щось тут накоїв.
— Кожен тесть повинен краще за інших знати свого зятя. Трохи було.
— А тоді ще й вигадав дещо?
— Було.
— Що ж саме? Може, поділишся?
— Дуже просто. Подзвонив їм з автомата.
— Ага, і подзвонив, що на Русанівці безліч телефонів-авто-матів?