Кучмієнко зробив такий жест, ніби хотів поплескати Людмилу по щоці. Дотягнутися не міг—показав, як би це він зробив, аби сидів ближче.
— Трибуна, Людмилочко, високо, а ми практики щоденні.
— У стародавньому Римі найзнамегштіший анонімник був сліпий від народження,— подав голос Совинський.
— А в нас сліпий Марголін сконструював відомий спортивний пістолет,— підхихикнув Юрій.
— Не вловив натяку,— обернувся до Івана Кучмієнко. Совинський анітрохи не збентежився.
— Я особисто не бачу різниці між тими, хто пише анонімки, і тими, хто їх читає,— твердо сказав він.— І ті, й ті сліпі, засліплені. А засліпленість — це найтяжча річ.
Кучмієнко підвівся. Монументальний і загрозливий. Цього він уже не міг простити, тут недоречні були жарти, розмова набувала гостроти, зате ставала відвертою, V вже тут він, Кучмієнко, вважав себе неперевершеним.
— Юначе! — вигукнув він.— Я вам дідом міг би бути!
— Мій дід згорів у танку під Запоріжжям,— тихо сказав Совинський.
Кучмієнко сів. Не тому, що був звалений словами Совин-ського. Короткочасний наліт не дав наслідку, доводилося переходити до позиційних боїв. Кучмієнко посмакував трохи вина, добре закусив і, ще не прожувавши, трагічно заявив:
— Я теж міг згоріти у танку в Брянських лісахі І тим, що сиджу серед вас, слід завдячувати лише моєму природному розумові... Ви не знаєте, що таке фронт і які ситуації виникали там щодня і щогодини, а то й щохвилини... Спробуйте уявити собі таку картину. Наш полк займає позиції в лісі понад широким заболоченим яром, на тім боці яру на узвишші укріпилися фашисти, сидять там уже три місяці, сколупнути їх нічим, бо техніка через болото пробратися не може, а піхота — що піхота? Ну, а тоді об'являється якийсь волюнтарист, посилає на штурм цілу піхотну роту, її підтримує авіація, артилерія, всім наземним і повітряним засобам надають руху, рота перебирається через болото, вдирається в фашистські позиції, закріплюється на плацдармику, і... фашисти беруть її в зашморг! Оточують — і ні руш! День, два, три дні пробиваємося до тієї роти — нічого не виходить. А там уже ні боєприпасів, ні продовольства, нічого... Викликають танкістів, саперів. Прорватися до піхоти, вивести тих, хто там лишився живий, з оточення. Але не просто вивести, а спробувати пробити до плацдармика прохід, горловину, розширити її, може, кинути тоді підмогу. На танки взяти боєприпаси і провіант. Наказ! Питають танкістів: "Пройдете?" Відповідають: "Пройдемо!" Ну... А мене викликають і наказують доставити провіант оточеним. Як інтендант, особисто відповідальний... І я сідаю на танк серед коробок і пакетів, серед цинок з патронами й ящиками з ручними гранатами... Докочуємось до того болота, я стукаю танкістам у башту, кричу: "Ви там поховалися, а мене злиже першою ж чергою! Хай уже танковий десант, автоматники сидять тут, їм треба пробиватися на підмогу до своїх, а я що? З пістолетом ТТ проти автоматів? Консерви везтиму? Хіба консерви самі не поїдуть?" Танкіст вигулькнув, показує— котись! Скотився я з танка, а за хвилину в нього пряме попадання фашистського снаряда, трах-бах, полум'я, кінець! Жодна жива душа не вийшла з того пекла... А скільки таких бойових епізодів міг би я навести... Не вам мене вчити, юначе, не вам...
— Пробачте,— сказав Совинський.— Я погарячкував. І взагалі... не досить точно висловився.
— А я не терплю неточностей,— запально вигукнув Кучмієнко,— я звик, знаєте, до точних, безпомилкових тверджень, до чітких, збалансованих висловлювань. Таким народжений.
Мабуть, ця занадто серйозна суперечка все-таки не входила в плани Юрія. Він спробував збити батька з урочистого тону.
— Іван каже, що десь чув, ніби ми збираємося випускати комп'ютери для забивання козла.
— Увімкни самовар, Юко,— попросила Людмила.
— У вас є електричний самовар? — поцікавилася Анастасія.
— Нам подарував його академік Карналь,— охоче пояснив Юрій.— Якби не академік, ви думаєте, я б його дістав? Тепер електричний самовар набагато важче купити, ніж півлітрівку "Екстри".
Перед цим Кучмієнко боявся осміяння,— тепер, навпаки, не хотів, щоб їхня розмова з серйозних тем скотилась на якісь двозначні жартики.
— Я б не радив вам сміятися з нашої торгівлі! — строго сказав він. Але тут не стерпів навіть Совинський:
— А чом би й не посміятися, коли смішно? Я іноді шкодую, що не вмію посміятися, хоч ще малим страшенно заздрив одному гомеопату за його здатність до сміху. Ох, і сміявся ж!
— Щось нове. Ніколи від тебе не чув про гомеопата,— здивувався Юрій."
— Та він, як завжди, вигадує,— усміхнулася Людмила.
— І нічого не вигадую,— образився Іван.
— Але чому ж я нічого не чула про твого гомеопата? — не відставала від нього Людмила.
Бо це було давно, та й нагоди такої не траплялося, щоб розповісти... Це було ще в моєму рідному місті... Там у нас здебільшого роботяги: гірники, металурги, машинобудівники. Одна центральна вулиця тягнеться через усе місто, на ній якісь високі червоні квіти, не знаю назви, цвітуть з весни до самої осені, народ любить гуляти після роботи, хлопчаки теж там крутяться, ось і я там крутився з п'яти років. Тоді й побачив уперше гомеопата. Не знав навіть, що воно за слово таке "гомеопат". Думав, іноземець абощо. А він з'являвся майже щовечора на центральній вулиці, котив у величезній відкритій трофейній машині, повній молодих красивих жінок, сидів попереду поруч з водієм, великий, чорнобородий, щохвилини повертався до жінок на заднім сидінні, реготав безугавно разом з ними, то показуючи їх людям, то закриваючи своєю чорною бородярою, і все було таке розкішне в цьому гомеопаті: і машина, і жінки, і його борода, і його звірячий регіт! Він катався щовечора до темряви, кружляв і кружляв по головній вулиці, викликаючи заздрощі в малечі, і ось тоді я подумав: треба сміятися, як той гомеопат, щоб жити радісно, весело, безтурботно...
Кучмієнко виліз з-за столу, нарешті збагнувши, що йому потрібне коли й не підвищення, не постамент, як пам'ятнику, то принаймні простір, щоб він міг продемонструвати весь невичерпний арсенал своїх округлих, неповторних, владних і поступливих жестів.
— Життя накладає на людину зобов'язання,— повчально промовив він, відійшовши до балконних дверей і якомога картинніше ставши на синьому тлі далекого нічного неба, яке зазирало до кімнати з-над Русанівської протоки.— Сподіваюся, то ти довідався потім, хто такий гомеопат, що він зробив корисне людям, скількох вилікував взагалі?