— Мені якось не хотілося б скорочуватися,— дивлячись на протоку, сказала Анастасія.— До речі, з Іваном ми познайомилися завдяки моєму імені.
— Я думав, завдяки чомусь іншому,— майже розчаровано гмикнув Юрій.
Людмила попросила пробачення, метнулася на кухню, щоб поглянути, як там качки, відразу повернулася, але стояла на порозі, готова щомиті бігти туди, де смажилося, звідки йшли неймовірні пахощі.
— Вийшло саме так,— Анастасія відірвала погляд від протоки, сіла в крісло навпроти Совинського, згадувала те, що вже згадували вони в Придніпровську, але чого, природно, не могли знати ні Людмила, ні Юрій.— На вечорі в парку. Літня естрада. Нічого особливого. Естрадники, дешеві жарти, халтурка... Тоді один вирішив якось струснути слухачів, запропонувати вийти на сцену дівчатам, чиї імена починаються на "А", а хлопцям спробувати вгадувати імена. Нудьга була така, що я теж полізла на сцену. І ось усіх вгадали, бо у всіх імена модні: Аде-ліна, Алевтина, Аїда... Галас, безлад, сміх... Всі, кого вгадано, стрибали вниз, лишилася я сама. Ніхто не міг навіть уявити, що є таке старомодне ім'я. І тут підводиться десь у задніх рядах високий хлопець у сірому костюмі і спокійно каже: "Анастасія". Естрадник заявляє: "Раз ви вгадали, то зведіть дівчину вниз". Він підходить, бере мене за руку... Мовчки бере...
— І це був наш так званий Іван! — радісно закричав Юрій.
— Чому ж "так званий"? — здивувалася Анастасія.
— Обережність ніколи не завадить.
— Але це справді був Іван. Ми тоді познайомились, а зустрілися знову тільки цієї весни в Придніпровську.
— Ви показували нові моди металургам? — відразу вчепився Юрій, радіючи вигідному для нього перескоку розмови.— Поки живі металурги, моди не вмруть!
— Я була там за завданням газети,— спокійно повідомила мовби спеціально для Юрія Анастасія.
— На дозвіллі ви ще й пишете для газети?
— Мабуть, навпаки: на дозвіллі я виступаю іноді в Будинку моделей, працюю ж у газеті.
— Тоді можете друкувати завтра некролог у вашій газеті!
— Некролог?
— Бо ви вбили мене своєю незвичайністю! — підняв руки догори Юрій.
— Яка ж тут незвичайність? — Анастасія поглянула на Людмилу.
— Не звертайте уваги,— спокійно сказала та.— У Юки просто заскакує язик.
— Невже? Він же електронник! А полагодити не можна?
— Полагодити? — Юрій аж підскочив од цього слова.— Мій так званий язик? Повинен вам сказати, що у вас почуття гумору ще колосальніше, ніж у мене, коли вже бути скромним до кінця... Але чого ж ми й досі сидимо насухо? Люка, буде щось для єпетіту кормів? А коли пауза, то я можу показати Анастасії квартиру? Бо Іванові нецікаво, знаю.
— Знайшов що показувати,— знизала плечима Людмила,— музику постав якусь або телевізор увімкни...
— Це ми встигнемо,— заспокоїв її Юрій,— сьогодні п'ятниця, а "Клуб кіноподорожей" тільки в неділю. Коли ж немає кіноподорожей, то можна влаштувати так звану подорож по квартирі. В нас найбільша малометражна квартира в Радянському Союзі, Анастасіє, відчуваєте?
— Ти гостинний господар,— сказав Совинський.
— Господар? Це не я! Це Люка так звана господиня. А я так званий зять академіка Карналя.
— Не мели дурниць! — невдоволено кинула йому Людмила.
— А кому в нас дають три кімнати на двох? Яка рада ветеранів і при якому райвиконкомі допустить таке кричуще порушення радянських законів і для кого? Для так званих молодят? Але сказано було: "Дочка академіка Карналя, зять академіка Карналя..." І нам пішли назустріч. Прекрасно, коли тобі йдуть назустріч, правда, Іване?
— Мабуть, непогано,— спокійно відгукнувся Совинський.
— Ти це пережив хоч раз?
— Багато разів.
— Але не з квартирою.
— Вгадав. Чого не було, того не було.
— Ти подивишся нашу квартиру?
— Ти ж запрошуєш тільки Анастасію.
— Бо жінки цікаві, як Єва. Анастасіє, ви хочете поглянути?
— Охоче,— підвелася з крісла Анастасія.— Тільки обіцяйте менше пояснювати. Я люблю дивитися й думати.
— Ясно. Незгладимість професії. Манекенниці завжди мовчать. Тільки рухаються. Як у німому кіно. Але журналісти, навпаки, розпитують про все на світі. Ви питаєте — я відповідаю. Люка, не давай нудьгувати Іванові!
Юрій галантно вклонився перед Анастасією, пропустив її вперед себе до коридора, чутно було, як він оголошує: "Це місце для думання".
— Боже, я зовсім забула про качку! — вигукнула Людмила й побігла на кухню. Совинський несміливо пішов за нею, але за хвилину вони повернулися до великої кімнати. Людмила майже заштовхала Івана туди.
— Ти гість, то чому ж маєш стриміти в задимленій кухні!
3
Зустрілися вперше після Людмилиного одруження. Тоді Людмила якось ще не усвідомлювала, якого удару завдала Совинському. Чомусь вважала, що між ними була тільки дружба, любов — це Юрій, а Іван — нічого спільного з цим почуттям. У своїй наївній жорстокості дійшла навіть до того, що запросила Совинського на весілля, замість того він пішов до Кучмієнка, поклав на стіл заяву про звільнення.
Кучмієнко радо наклав резолюцію, все так просто і... безжально.
Вони підійшли до балкона, надворі вже темніло, але вода в протоці ще мовби сяяла незгасним синім світлом, обоє задивилися на ту недалеку воду, прислухалися до веселого гамору, що долинав звідти, мовчали, тоді Людмила сказала:
— Яка вона красива!
— Протока? — вдав, що не розуміє, Совинський.
— Я кажу про Анастасію.
— Це не має значення,— буркнув він.
— Набагато вродливіша за мене. Та що я кажу? Вона просто красуня, а я...
— Не має значення,— повторив Совинський.
Вони знову помовчали, не квапилися з розмовою, ніби були тут самі, відіслали Юрія з Анастасією на край світу й мають перед собою цілу вічність до їхнього повернення.
— Часто кажуть, що жінкам властиво передчувати...— знов почала Людмила.— Як математик, я повинна б заперечити це, але... Тепер я займаюсь філологією, емоціями, невловимим, інтуїцією, чуттями й передчуттями... Мені здається, що я тоді керувалася саме передчуттям...
Совинський не відповів, та й що б мав відповідати на таку невизначеність? Він тільки якось дивно зігнувся і в нього з горла видобувся дивний короткий звук: чи то подив, чи заперечення, чи просто щось беззмістовне.
— Мабуть, якийсь голос тоді говорив мені,— вела своє Люд? мила,— що ти зустрінеш дівчину, набагато кращу за мене і...