— Юко! — покликала Людмила.— Ти знов лежиш?
Юрій не ворухнувся. Куточки його вуст поїхали в боки, далі й далі, мало не до самих вух, ось зараз потягнеться аж до хрускоту, скаже розманіжено:
— Поцілуй мене в обидві щоки, то встану. Або:
— Скажи: дядю, то встану.
Він любив патякати дурниці, але робив це беззлобно, і Людмила йому прощала. Однак сьогодні Юрія полонили такі лінощі, що нестачило сили навіть на дурницю.
— Конституція,— муркнув він недбало.— Право на відпочинок.
— І знов у черевиках на дивані?
— Ти ж бачиш: підклав газетку.
— Я дзвонила, дзвонила... Насилу втягла в квартиру свої сумки... Довелося об'їздити все місто... За качками стояла півгодини...
Юрій швидко сів на дивані, протер очі.
— Ти? За качками? Донька самого Карналя стоїть у черзі за так званими мороженими качками?
— А за чим же мені стояти, цікаво? Йди допоможи мені. Вона пішла до спальні, швидко переодяглася, замінила свій
легенький сірий костюмчик на домашній ситцевий халатик, але модних черевиків не скинула, так і лишилася в них, мабуть, щоб бути так само високою, як Юрій, коли прийшла на кухню, він уже був там, зазирав до кошиків, принюхувався, пробував пальцем, лизькав.
— О-о, маслини? Де добула?
— їздила аж на Микільську Борщагівку в універсам. А майонез на Печерську. Сало і помідори взяла на Бесарабці. Качки тут, у нас. Ти міг би вийти і взяти й сам. Давно вдома? Я думала, зустрінеш, хоч би від машини доніс до ліфта...
— А я чув, ніби щось шаруділо коло дверей. Хотів відчинити напруженням ума, та задавила нудьга. Хай, думаю, пошарудить. А то, виявляється, ти. Але тут для єпетіту кормів на десять чоловік! Ти що, прийом задумала?
Людмила поралася, не відповідаючи, подала Юрієві газети.
— Ось візьми. Дістала з скриньки. Можеш напружувати свій ніжний ум.
Юрій навіть не доторкнувся до газет. Він підкрався до Людмили ззаду, чмокнув її в потилицю, де м'яко завивалося її тонке волосся, щосили вдавав закоханість, вдячний за всі ті смачні речі, що вона привезла, бо попоїсти любив, надто ж любив з'їсти щось рідкісне.
— Маслини — це так званий делікатес! — промуркотів Юрій.— Я ж народився в Одесі, а ніхто так не любить маслин, як одесити. Ну, ти скажеш, що я там не жив, але ж народився? А газети відкладемо. Я цілий день радіо слухаю. У нас на роботі радіо, як у перукарні — всі новини й найновіші пісні. Як ти свої так звані лінгвістичні проблеми — просунула сьогодні вперед?
— Ти краще помий мені салат,— попросила Людмила.
— А як його мити?
— Знайди в посудній шафі дротяну корзинку, склади туди салат, гарно промий його, а тоді потруси, щоб вода вся стекла, бо неприємно, коли краплини на листі. У нас сьогодні будуть гості.
Дротяна корзинка, салат, струшування від води — в усьому цьому була така дика нудьга, що Юрій уже хотів був дати драла з кухні, але, почувши про гостей, округлив очі.
— Гості? Хто ж це? Делегація з країн, що розвиваються? Міністр? Академік Карналь?
— Майже вгадав,— не приймаючи його жарту, Людмила подала йому дротяну корзинку,— ось візьми. І помагай, а то не встигну.
— Та хто ж? — Юрій улесливо зазирнув Людмилі в очі.— Ну, Люко, ну я ж тебе люблю! Скажи! А я тут умираю від так званого напруження мислі! Думаю, ну як його вбити вечір? А тут гості! Красота! Ну, хто, Люко?
Людмила мовчала. Лукава усмішка блукала по її устах, робила її якоюсь особливо вродливою. Юрій справді міг би навіть закохатися в свою дружину в таку мить — його покійна мамочка таки небезпідставно одружила його з Карналевою донькою, бо в ній не тільки розум, а й привабливість, яку помічаєш неозброєним оком.
— Ну, я помию твій салат, хоч це й принижує мене як гегемона. Робітничий клас повинен працювати на виробництві, а в сфері розподілу й обслуговування він тільки споживає. Інтелігенція ж — це прошарок. Вона повинна обслуговувати всіх. А ти — мене.
— Не говори дурниць! — кинула йому Людмила.— І не то-рохти! Коли не хочеш помогти, то не заважай!
— Мене завжди цікавило, хто тебе навчив усе це робити? Батько — академік, мати — балерина. Хто ж у вас там чистив картоплю, смажив м'ясо, варив борщ? І хто міг навчити тебе? Містика якась!
— Батько й навчив. Він усе вміє. Селянський син. Чув?
— Та мій теж селянський син, виріс у свинорадгоспі, що може бути більш селянське, ніж свинорадгосп? Але ж ти його заріж, щоб він обчистив картоплину або купив булочку в магазині! У нас аби не мама, то ми б повмирали з голоду! А в мене — ти! Ну, Люко, то хто ж? Запросила чи набилися живосилом?
Людмила обсмалила обидві принесені нею качки, поклала їх у велику жаровню, поставила у духовку, вправно готувала закуски, різала хліб, вузькі її руки так і мелькали перед очима в Юрія, він незграбно трусив корзинку з салатом, весь забризкався, чуб йому розтріпався, з обличчя злетіла самовпев* неність і зверхність, яку завжди напускав на себе при дружині.
— Дай сюди! Нічого ти не вмієші
Вона забрала в нього корзинку, вправно провела нею в повітрі над кухонною мийкою, стала викладати салат на блюдо — ясно-зелена гірка, як бадьорий ранок.
— Приїхав Совинський,— сказала недбало, мимохідь, мовби без ніякого значення, навмисне буденним тоном, але Юрій аж підстрибнув від того прізвища, не повірив, відступив від Людмили, відчув за спиною твердий одвірок кухонних дверей, прихилився, ніби міг упасти від такої новини.
— Іван?
— Іван.
— І де ж це він узявся?
— Працює в Придніпровську на металургійному заводі. Запроваджує там АСУ. А до Києва приїхав на республіканську нараду з організації і управління.
— Вони вже їздять на республіканські наради? На так звані наради?
— Облиш цей свій тон. Совинський подзвонив до мене на роботу, і я запросила його в гості.
— То це для нього... так звані делікатеси? Качки, маслини, салати?
— Ми ж не можемо приймати людей за порожнім столом!
— Не можемо, не можемо... Ах, я забув! Це ж так звана стара любов, яка не іржавіє?
Людмила затулила йому рот долонею.
— Не мели дурниць. Іван буде не сам. З дівчиною. Здається, його наречена.
Юрій випручався, побіг до кімнати, звідти вередливо гукнув:
— Суду ясно! Вирішили підкинути мені так званого зовнішнього подразника! Щоб любов не іржавіла.