Коли втретє випадок зіткнув Сержанта з Дівчиною, він насмілився зупинити машину. Бокові шибки в кабіні були вибиті не знати й коли, ні протирати, ні опускати не мав чого Сержант, дивився на Дівчину вільно, трохи зухвало, але мовчки, а вона впізнала його відразу й сказала з ласкавою заздрістю:
— Ви все їздите та їздите.
— Служба,— зривистим баском недбало кинув Сержант.
— І все в ліс.
— Бо там боєпостачання,— терпляче пояснив Сержант.
— А я тільки в полі. Ніколи не була в лісі.
— Як же так? Хіба піхота не воює в лісах?
— Може, хтось і воює, а мені якось усе випадає в полі.
— Між іншим,— почав був Сержант і злякано вмовк. Хотів сказати: "Між іншим, міг би вас прокотити до лісу",— але вчасно схаменувся. Хто він такий, щоб з ним могла поїхати така чиста й свята Дівчина?
— Машиною в лісі навіть тяжче,— сказав трохи згодом.— В полі красота. Ну, буває обстріл, зате бачиш, куди вискочити й де проскочити. Велике діло, коли все видно.
— А ви б звозили мене до лісу? — спитала Дівчина, але спитала так, що й не збагнеш: справді хотіла б поїхати з ним чи тільки жартує.
— Коли б ви захотіли...
Зверталися одне до одного на "ви", бо на фронті панувала висока ввічливість. Вони ж, окрім усього, навіть не знали імен одне одного, знали тільки, що молоді, молоді, молоді...
— Коли ви хочете,— знову почав Сержант,— то... Я міг би хоч і зараз... Але...
— Але що? — тепер вона сміялася відверто й охоче.
— Давайте післязавтра.
— Чому не завтра? Післязавтра може бути бій.
Він хотів нагадати їй, що післязавтра ОСІННІМИ день року і поїздку до лісу можна було б вважати його новорічним подарунком для неї, але стримався, бо чому б мала вона приймати вже й дарунки від якогось незнайомого засмальцьованого Сержанта-батарейця.
Дівчина була вселюдськи доброю до нього. Не домагалася пояснень, не мучила непевністю, не насміхалася з його нерішучості. Трохи подумала, скоса зирнула на Сержанта і несподівано згодилася:
— Післязавтра, але вже не відкладаючи. Туди й назад. Тільки глянути.
Сержант мив і чистив свою машину цілу ніч. Зашивав кожушок, тер його чорною хлібною шкуриною, вмивався й розчісував свого сторчкуватого чуба, якого все одно ніхто б не побачив під старою, пробитою в трьох місцях осколками шапкою. Все те чепуріння й прибирання затьмарив ранок, увесь у срібній паморозі, в тихому інеї, в такій неземній красі, що стискалося від захвату серце в найчерствішої людини. Сержант глянув на сиве м'яке небо, на срібне сяйво дерев, прикрашених мільярдами голочок інею, уявив, як влетить своєю тритонкою в це неземне царство, мовчки відчинить дверцята перед Дівчиною: ось краса, ось диво, ось чистота й вічність!
Одвіз на батарею снаряди, ще не вірячи в своє щастя, без надії завернув до піхотних позицій, пригальмував у балочці, коло бліндажа, де зустрічався з Дівчиною, міг би просигналити, але не наважився, тільки відчинив дверцята в очікуванні своєї пасажирки, творив злочин, замахнувся на недоступне й неприступне, в зухвальстві своєму сягнув до неймовірного, бо й хто він такий, коли подумати? Не генерал, не герой, без орденів, з єдиною медалькою, захованою так, що й не побачить ніхто, хоч як розстібай кожушок, хоч як розхристуйся. А в тої білої й пречистої звичайнісінька примха, про яку забула, щойно сказавши. Що їй ліс, що їй ця машина і що він — сержант-замазура!
Поки так карався й мучився думками, вибігло з бліндажа біле й легке, стрибнуло на сидіння його машини, зблиснуло йому темними очима. Віддав би своє життя за один лише зблиск цих очей! Рвонув з місця, розганяв машину, щоб проскочити схил, пристріляний фашистською батареєю, побитий чорними вирвами, гнав між тими вирвами, між вибухами, що стрясали цілим світом, вибирав дорогу так, щоб машина попадала на чистий сніг, не забруднений вибухами, не почорнілий від важких вибризків землі, завжди пролітав по цьому схилу, ніби гнаний дияволами, співав і сміявся від надміру вміння й щастя, обдурюючи фашистських артилеристів, а сьогодні вперше відчув справжній страх,— схил ніяк не кінчався, машина борсалася на самому низу, незграбна й безпорадна, Сержант стиха кляв двигун, колеса, пальне і господа бога,
Дівчина ж зовсім не переймалася його тривогою, вмостилася на сидінні досить вигідно, ще раз зблиснула на Сержанта чорними очима, сказала:
— Мене звуть Людмилкою, а вас?
Він кинув їй своє ім'я, незграбне й непотрібне на цьому проклятому, прострілюваному й нівеченому фашистськими снарядами схилі, ось так кінчається те, що* не встигло й розпочатися, ось так кінчається світ, він не міг допустити кінця, бо ж йому вірили й повірили, він кидав свою машину по божевільній шахівниці смерті, між чорними й білими квадратами, між чорною, вивергнутою з надр землею і білим снігом, десь у недосяжній височині виднівся верх схилу, впирався в сиве збавче небо, стрибнути б туди просто знизу, вдертися з розгону, за одним замахом, щоб покінчити з оцим незграбним борюканням і униканням смерті й кінця.
Голий схил, беззахисність машини, яка билася об порожнечу, об вибухи, об Сержантову безпорадність. Чому ти безсилий саме тоді, коли від тебе ждуть сили і сприту?
Він таки здолав отой схил смерті. Ліс постав перед ними між небом і землею, тихий, закований у срібло, починався відразу, неначе білий вибух, котився безмежними валами вічного спокою, виповнював увесь простір, панував у просторі, земля тут видавалася навіки голою, і небо так само видавалося голим, був тільки ліс, всеосяжно-урочистий, всесущйй і всепоєд-навчий. Машина вдерлася на узлісся, перші дерева розскочилися перед нею, і тоді тихо доторкнулася до Сержантової руки Дівчина й попросила:
— Зупиніть, я хочу подивитися.
Він не зумів відчинити для неї дверцята. Поки гальмував, вона вже зникла, побігла, легко ковзаючись по снігу, зісмику-вала рукавиці, порухом плеча відгорнула за спину санітарну сумку, з якою ніколи не розлучалася, бігла до краю лісу, до високих молодих ялинок, що тулилися під могутніми дубами, сніг був чистий, рівний, без жодного виямка, без щонайменшої западинки, ні кореня, ні галузки під ногою, Дівчина бігла легко й гарно, Сержант міг би сказати, що вона бігла натхненно, хоч ще не знав тоді цього слова, проте здогадувався про його існування. Він зупинив машину, дивився вслід Дівчині, завмерши на своєму водійському місці, але хоч як пильно проводжав поглядом Дівчину, все ж не вловив тої миті, коли вона зненацька спіткнулася і впала. Упала обличчям у сніг і чомусь лежала, не ворушилася, не зводилася.