Розгін

Сторінка 62 з 218

Загребельний Павло

12

Навіть пори року зміщуються до невпі-знання. Часто посеред аими зненацька видається сонячний день, потечуть струмки, заголубіє небо, пронизливо запахнуть бруньки дерев, у повітрі мов;би розіллється образ весни, і вже не знаєш, чи ще зима, а чи настає весна; а то рання осінь ударить приморозками, дихне загрозливо й похмуро, і знов дивуєшся, але тепер уже злякано щулячись, готовий наставити руки, аби не пустити передчасної холоднечі. Така сама мішанина панує і в роках — тяжкі, нестерпно довгі, нещасливі вдираються вряд благополучних, мов злий, холодний вітер, усталений хід подій різко порушується, людина, розгублюючись, втрачає на час справжню міру речей, вищий порядок уже не панує в її світі, вона губиться серед безміру часу, події вмирають у його океані, лишаються тільки їхні образи, іноді виразні, точні, мов на гравюрі, а іноді вельми приблизні, розмиті, примарливі.

Ніхто не може сказати, де починається космос, так само неможливо визначити день, від якого ідуть початки твого щастя чи нещастя.

Нейрофізіологи вважають, що наш образ світу має математичний вигляд. Але в який спосіб математична мова нервових сигналів перекладається на мову суб'єктивних переживань і за якими законами знаходить своє відбиття в таємничому потоці пам'яті? Карналь міг вважати себе математиком, але знав лише те, шо напружена робота мислі незбагненна й невидима, і ти так само ніби невидимий для інших, поки не змржуть вони побачити наслідків роботи твоєї мислі. Тоді помітять, визнають, віддадуть належне, і ніхто не поцікавиться, коли й де ти починався, як міг виникнути, чому став математиком. Ти вже дамість і власність суспільства, ти належиш людству за якимсь мовби природним правом, так само як належить йому й математика, що про неї теж ніхто ніколи не задумується: звідки вона взялася, як могли виникнути числа, лічби, формули, теореми? Адже все це ніколи не існувало в природі. Навіть людська мова знаходить якісь свої відповідники в житті, оточенні, вона запозичила в природи звук, словами людина називає речі, які оточують її. З сорока двох тисяч дієслівних значень у нашій мові тридцять шість означають дії людини, решта — дії тварин: отож були первісні взірці, було припасування мови до реально існуючих речей або процесів. А що таке число? Звідки воно й чому? Так само спитати можна б: а що таке математик?

Про Карналя ніхто не питав до часу, він загубився серед сотень тисяч скромних учителів, своє суспільне значення охоче визначив би словами "чоловік прекрасної Айгюль", але настав день, коли його помічено, коли він несподівано набув цінності, коли його визнано, піднесено.

Сам він не помітив у собі ніяких змін — був той самий, що й учора, мав ту саму голову, те саме точне і, можна б сказати, запекле мислення, але ще вчора був скромним викладачем технікуму, сьогодні його запрошено відразу до університету. Бо він доктор наук. Бо він величина, світило, надія.

Чи запам'ятав він той день? Червону колонаду університету імені Шевченка, незвичний інтер'єр аудиторії, цікаві погляди сотні студентів: ану що втне цей новоспечений доктор, який перескочив у вищі сфери науки без проміжних стадій, без чистилища? Боялися не студенти (це було в час екзаменаційної сесії!)—боявся він. Так і запам'ятався той день, як день страху. Але змалювати собі той великий день, як міг би змалювати вечір дебюту Айгюль на оперній сцені, Карналь ніколи згодом не пробував та й не зумів би. Надто що в двадцятилітньому їхньому житті була така неймовірна сконденсованість подій. Відповідав завжди те саме:

— Можна відзначити події набагато цікавіші для людства.

Ось так і лишилися в його пам'яті в несподіваному сусідстві, в перескоках, мов дні в порах року: і перші звуки рожевого вальсу, в яких зоріли величезні очі Айгюль; і щасливий сміх Рема Івановича, який вітав Карналя з докторським званням; і нічна розмова по телефону з секретарем ЦК Пронченком; і понадчасово-понадпросторове "біп-біп" радянського супутника; і сірі очі Гагаріна; і глухуватий Андрій Карналь у машинному залі обчислювального центру, де комп'ютери шуміли, мов весняний дощ у зеленому листі.

Донька народилась тридцять першого грудня того самого року, коли Карналь став доктором наук. Новорічна ніч зробила їх з Айгюль ще щасливішими, хоч, здавалося, люди вже не можуть мати більшого щастя, ніж мали вони обоє.

Багато хто лякав Айгюль. У неї талант, талант належить народові, не можна ризикувати народним добром, а для балерини дитина — це найбільший ризик. Хто чув коли-небудь про дітей великих балерин? Хто їх знає і чи були вони насправді? Знають тільки балерин, їхній талант, їхню неповторність. Завагався навіть сам Карналь, наслухавшись залякувань і злих пошептів, але Айгюль була несхитна:

— Я прийшла до тебе з пустелі, а закони пустелі вимагають від жінки продовження роду. Жінка повинна довести свою любов чоловікові. Чим ліпше може вона довести, як не дитиною?

— Айгюль! — вигукував Карналь.— Про що ти говориш? Це я повинен усе життя доводити тобі свою любов. Твоя телеграма в Одесі, оті три слова...

— Ах, що там три слова, порівнюючи з твоїм життям! І що може бути вище за саме життя! Коли в пустелі зустрічаються двоє людей — це найбільше свято.

— Ти належиш людям. Твій талант.

— Я належу тобі.

— Ні, це я належу тобі.

Вони ні до чого не могли домовитися, та й не було в тім ніякої потреби, просто змагання великодушності і запальність молодості.

Та коли Айгюль народила доньку і Карналь привіз їх додому, знову виникла суперечка, хто повинен дати ім'я дитині, і знову кожен з них поступався цією високою честю іншому, і незмога було дійти згоди. Карналь гадав, що Айгюль запрагне вибрати для доньки ім'я з близького їй світу музики: Одетта, Жізель, Віолетта, Аврора, але Айгюль і слухати не хотіла про ці імена, вважаючи їх породженнями художницької уяви, які справді мають своє існування, але не повинні перехрещуватися з живим життям.

— Ти батько, ти повинен вибрати ім'я для нашої доньки! — домагалася Айгюль.— Хіба не маєш дорогих імен, які хотів би зберегти назавжди в найріднішому?

— Айгюль,— казав Карналь.— Дорожчого бути не може. Єдине ім'я на світі.