— Ні, ми їдемо в протилежному напрямку.
— То ви що — вирішили мені показати цю трасу?
— Ну.— Директор не знаходив слів для цього суворого академіка. Не знати було, як йому відповідати, як угадати напрямок його думок. На поміч директорові прийшов Совинський.
— Гріх не побачити нашої набережної кожному, хто побуває в Придніпровську,— сказав він.
— А ти теж вважаєш себе громадянином Придніпровська? — здивувався Карналь.
— Я тут працюю.
— Міг би працювати в нас і, сподіваюся, набагато продуктивніше, бо тут, як я зрозумів з недомовок товариша директора, ти тільки одержуєш зарплатню, до того ж невиправдано високу.
Директор кинув ледь уловимий докірливий погляд на Совин-ського. Мовляв, маєш! Викликав академіка на свою голову. Бо коли йому навіть наша розкішна набережна не припала до смаку, то що ж він скаже про барак, у який ми хочемо запакувати його улюблену електроніку?
А Карналь справді дратувався більше й більше, і головне — цілком безпричинно, і, розуміючи це, все одно не міг стриматися. Чи то давалася взнаки майже безсонна ніч у вагоні, чи усвідомлення непотрібності цієї дивної поїздки, чи знову повернулася гіркота спогадів про невдале (як на його думку) одруження Людмили, яка абсолютно безпідставно (знову ж таки, як на його думку) забракувала Совинського, надавши перевагу синові Кучмієнка Юрієві й тим самим ще міцніше прикувала Карналя до вічного його антипода. А може, причиною буркітливого настрою Карналя була значна дратливість від неможливою ті відразу зблизитися з незнайомими людьми й відчути себе просто й природно в новій обстановці.
Офіціоз. Суцільне ковзання по поверхні. Незмога заглибитися, збагнути суть, знайти якісь суто людські сув'язі, які б з'єднали тебе з цим директором, про якого інші дуже високої думки. Карналь заздрив тим, хто вміє, щойно познайомившись з людиною, відразу стати їй запанібрата, вміє вмить розповісти анекдот, якусь пригоду, обреготатися, поплескати по плечу й дозволити поплескати по плечу себе самого. Він завжди карався в душі, що не має таких здібностей, хоч і розумів, що життя — це не поплескування по плечу. Не терпів він і суцільного надимання щік, левиного погляду на людей, менторського тону, зневажливо-зверхнього роздаровування цінних вказівок і мудрих порад. Намагався вибирати середню лінію поведінки між цими двома крайнощами, а виходило щось незграбне, ставав ущипливий, буркітливий, мов старий, невдоволений, замучений хворобами й комплексами відставник.
Пригнічувало його також і постійне відчуття, що від нього ждуть чогось мудрого, унікального, єдиного. Забувають, що ти передовсім жива людина, а не своєрідний пристрій, який невтомно видає істини.
Він вирішив стримуватися надалі й до самого заводу мовчав, лиш іноді кидаючи короткі, досить безбарвні репліки. Коли ж побачив завод, знову не стримався.
Завод постав перед ним як хаотичне нагромадження металу, скрупченого на такому тісному просторі, що, здавалося, цей старий, запацьорений, задимлений і заіржавілий метал нищить сам себе, і оті важкі й невагомі, сіро-замшеві й рум'яні дими і мідно-дзвінке полум'я, що проривалося повсюди над нагромадженнями заліза, тяжке двигтіння, громи, скрегіт, сичання — то неминучий наслідок і супровід умирання металу, який насправді вперто жив далі, народжуючи новий метал, формований, досконало-молодий, дзвінкоголосий, міцний. Це був типовий за-вод-трудівник, зовсім не схожий на нові красені, споруджувані на вільних землях, оточені голубим простором, заводи-палаци, заводи-санаторії, якісь мовби несерйозні, занадто іграшкові, щоб бути справжніми. Карналь, однак, знав досить добре, що й цей завод-ветеран, і нові, ляльковопрекрасні заводи мають однакову долю. Вони старіють, ще не встигнувши прийти на світ, їхні організми для нормального функціонування доводиться оновлювати мало не щодня то частково, а то й цілком, жоден завод не може жити без того, що називається реконструкцією й модернізацією.
— В мене була неприємна історія з одним директором столичного заводу,— сказав Карналь, коли вони вже йшли по території, зовсім загублені серед тісняви й нагромаджень металу,— я на партійному активі подав ідею про те, щоб почати відбудову залишків однієї старовинної споруди, зруйнованої фашистами.
Ця споруда — одна з найдорожчих пам'яток нашого будівництва. Одинадцятий вік, розписи художників Київської Русі. Ну, от я висловив таку думку. Після мене виступив той директор і почав кричати з трибуни, щоб я затямив собі й передав усім, хто має нахабство так мислити, як я, що вони оте давнє й нікому не потрібне каміння повикидали б у водосховища. Він мав на увазі водосховища, створені на Дніпрі при будівництві гідростанцій. Для нього, бачте, вже немає ні озер, ні рік, ні моря—просто водосховища. Така собі розкішна технократична термінологія. Директора того невдовзі зняли з роботи й виклк> чили з партії. Не за те, що він вилаяв мене з трибуни. За приписки до плану. Кілька років приписував він продукції на сотні тисяч карбованців, а тоді не втримався від спокуси і відразу додав на два з половиною мільйони. Продукції немає, а виконання плану є, зарплата за виготовлення неіснуючих виробів виплачена, премії одержані. От вам і прогресивне мислення. Заводська цивілізація — це мовби покривало Пенелопи. Жона Одіссея, як розповідав Гомер, усе, що ткала за день, уночі розпускала. Так і заводи. Не встигаємо спорудити, як їх уже треба реконструювати, ламати, перебудовувати. Чи може завод простояти тисячу років, як єгипетська піраміда? Ніколи! Це був би анахронізм. Для заводів характерне інше. Несталість, тимчасовість, пристосування до щоденних потреб, і часто й не головних, а знов же тимчасових. З'являються нові потреби, потрібні нові заводи, вони народжуються, старіють, умирають, зникають безслідно, а краса вічна. Ми з вами вже дожили до того часу, коли метал починають добувати без доменного процесу, прямим відновленням з руди. Очевидно, незабаром винайдено буде й нові способи прокату металів. Принаймні я переконаний, що до кінця століття всі процеси в промисловості будуть автоматизовані і людина працюватиме тільки в сфері обслуговування й розподілу, хоч, як ви, мабуть, читали, академік Глушков висунув думку, що й розподіл здійснюватиметься електронними машинами, які не підлягають ні стороннім впливам, ні емоціям, ні волюнтаризмові.