Професор тим часом сів, взявся за склянку, але чай уже охолов.
— Маючи таку чарівну дружину, не гріх почастувати й гру-" зинським вином! — вигукнув він.
Пронченко зазирнув у куток за лозову етажерку, набиту книжками й рукописами.
— Грузинського немає,— сказав звідти,— а портвейн три сімки є. Хочете?
— Налийте хоча б нашому молодому другові!
— А чому така честь? — здивувався Пронченко.— Вже коли пити, то всім. За знайомство і за співробітництво. Чи як краще? Може, за успіхи нашої науки?
Він налив вино у склянки. Тим часом прийшла Веріко Нода-рівна. Професор галантно поступився їй місцем, але вона принесла табуретку, сіла. Пронченко хлюпнув їй трохи з пляшки.
— Символічно,— сказав він.— Цим однаково не нап'єшся, та й чого нам напиватися? На фронті ми своє відпили. А я додав ще в Грузії. В мене й досі таке враження від нашого весілля з Веріко, що ми тиждень плавали у вині. Море вина. Недарма поети колись плутали вино й море. Як це там у поетів, Веріко?
— Ти маєш на увазі Гомера, який називав море винио-чор-ним?
— Прекрасно! — вигукнув професор.— 3 поетами — це прекрасно! Це повертає мене до перерваної розмови. Отже, з чого ми починали? Про нашого молодого друга. Він зарекомендував себе талановитим математиком. Я мав високу втіху... гм... ознайомитися... Але я мав також необережність посвятити нашого молодого друга в деякі... Одне слово, я коротко виклав йому суть поглядів Норберта Вінера на кібернетику... На жаль, людей, які поділяють бодай частково ідеї Вінера, дехто з відомих учених не підтримує... Лженаука, реакційна ідеологія, підступи... Вчений же за своєю природою повинен прагнути нових знань, інакше він не виправдовує свого призначення.
— Зазначте ще й те,— спокійно додав Пронченко,— що вче^ ний насамперед дбає за себе. У нього власні цілі, і на випадок невдачі він ризикує лише власним досвідом. Політика ж завжди спрямована на підтримку й захист більшості. Ризикує також більшістю. Отож і доводиться думати, перш ніж...
— Ага! — закричав радісно професор, схоплюючись побігати по кімнатці, але згадав, що бігати тут ніде, засміявся й сів на своє місце.— Ви кажете: захищати більшість? А коли ця більшість ні сном ні духом не знає про те, від чого її захищають?
— Незнання загрози ще не свідчить про те, що загроза не існує,— спокійно відбив напад Пронченко.
— Ми можемо випити? — дивуючи Карналя своїми несподіваними перескоками настрою, раптом миролюбно нагадав про* фесор.— За ваше здоров'я, прекрасна Веріко! Знаєте, я все жит-тя шкодую, що рано одружився. Щоразу зустрічаєш таких гарних молодих жінок і мимоволі думаєш: ах, був би вільний, як би міг закохатися, почати життя спочатку!
— Мабуть, мій Володя думатиме колись так само! — лукаво поглянула на чоловіка Веріко.
— Він не матиме на це часу! Його заїсть громадська робота! Учений і громадський діяч — це кошмар! Це забирає весь твій час, всі твої сили, виснажує і вичерпує... Але, дорогі мої друзі, в цьому світі для нас немає іншого виходу... Однак ми знову втратили нить... Ми забули про нашого молодого друга...
— Я не скаржуся,— подав голос Карналь.
— І дарма. Мовчати можу я. В моєму становищі, з моїм, як кажуть, ім'ям я можу й помовчати навіть тоді, коли мене... гм... почнуть критикувати... звинувачувати... Коли оракули піддаються нападкам, вони замовкають, і їхнє мовчання переконує нас у тому, що вони справді оракули... Не мною сказано, проте влучно... Ми заговорили про кібернетику. Але що таке кібернетика? Це наука про управління в природі, в суспільстві, у виробництві, взагалі в житті. Процеси ж ці існують, хоч би як ми не хотіли цього визнавати. Ленін надавав величезного значення їхньому вивченню. У резолюції Дванадцятого з'їзду нашої партії говорилося про наукову організацію праці й управління. В двадцятих роках у нас виходило близько двадцяти наукових журналів з проблем управління й організації виробництва. А тепер ми все забули й оголошуємо це неіснуючою наукою, і тільки на тій підставі, що кібернетика прийшла, мовляв, до нас з-за кордону і комусь заважає чи то хтось з академіків просто не втямив нічого в цій науці. Хтось, бачите, не дочитався.
— Дочитається,— докинув Пронченко.
— А ми тим часом сидітимемо і спостерігатимемо, як цілий світ рухає вперед цю науку. А тоді — доганятимемо? Смішна марнота!
— Я нічого не можу сказати вам про кібернетику, бо не відчуваю себе компетентним у цій справі,— спокійно зауважив Пронченко.— Коли це справді корисні наукові ідеї, то в нас немає ніяких підстав не скористатися з них. Може, якісь спритні наші філософи справді, не втямивши суті, оголосили лженаукою те, що заслуговує на уважне вивчення і — більше того — на майбуття. Факти можуть підлягати сумніву. Головне ж ідеали. За це воювали, це відстоюватимемо завжди.
— Повторюю, боюся не за себе. Ось перед нами наш молодий друг. Студент Карналь. Може, це майбутнє нашої науки. Та сьогодні він похвалився своїм (вельми приблизним) знайомством з кібернетичною теорією — і вже автоматично до нього вмить застосовують прелімінарні підозри в можливих злочинах проти нашої науки. Я думаю, все це робота пересічних людей. Жертвами обираються саме ті, хто гідний найбільшого захоплення й підтримки. Сконцентрувати ненависть на комусь, хто виявляє здібності, а самому потирати руки і захоплювати тим часом тепленькі місця в науці. Посередність, хоч би де вона діяла, завжди намагатиметься знищити тільки найкращих. Той, у кого менше здібностей, уціліє. На жаль.
— Але ж студентові Карналеві ніщо не загрожує,— здивувався Пронченко.— У нас нікого не проробляють, не обговорюють. У нас в університеті ви не почуєте заяв типу: "Я, звичайно, незнайомий з кібернетикою, але твердо переконаний в її шкідливості для нас". Ми дотримуємося принципу вести розмови тільки про те, що знаємо. Істинне, для нас тільки те, що твердо встановлене, а не те, що хтось оголосить істинним, хоч би це був іноді й столичний авторитет. Коли й ви, Реме Івановичу, загнете щось таке хитромудре, що відразу не добереш, то, гадаю, ми все-таки попросимо у вас деякого часу, щоб визначити своє ставлення.
— Одесити, кажуть, навіть не належать ні до якої нації,— зітхнув професор,— а складають таке плем'я, чи що,— одесити. Правда?