Розгін

Сторінка 25 з 218

Загребельний Павло

Вони їхали довго, пустеля ніде не починалася й ніде не кінчалася, Карналеві вже починало видаватися, що кружляють вони по великому колу під сонцем, очманілі, на безмірно старих верблюдах, вже й сам він був не двадцятилітнім хлопцем, який забув про чотири роки смертельних досвідчень, а так само старим, як отой туркмен, що спокійно ховається від сонця під своїм широким халатом і величезною, як копиця, шапкою.

Верблюди скинули головами, гучно заревіли (доволі неприємний звук) і зірвалися на біг. Бігли важко, незграбно, підкидали ноги з вивертом, все на них тряслося, Карналь насилу тримався на спині в свого верблюда й ще дужче страждав од спеки, боявся, що впаде просто в пісок, просто під верблюдячі лапища. Мав би гукнути туркменові, щоб той стримав знавіснілих тварин, але соромився своєї слабкості. Пустеля тут була інша, бралася піщаними горбами, на вершках яких буріли дивні мітли — чи то рослинність, чи то мертве цурупалля невідомого походження. Понад горбами струменіли перлисті хвилі марева, в них виблискувала вода, зеленіли дерева, біліли довгі присадисті будівлі. Видиво з далеких країн. Карналь наслухався про,оманливість марева в пустелі й не міг повірити, що відразу за цими мертвими горбами може бути оте біле, зелене, сріблисте.

Було насправді. Верблюди вже не бігли, йшли повільно, поважно, гордо, зневажливо роздували ніздрі. Вони були вдома, і що їм пустеля?

Дерева, білі будівлі, вода в каламутному Мургабі, простора площа, по якій вільно гуляли вітри, переганяючи туди й сюди бурий пісок, посеред площі гіпсовий Сталін, у довоєнній шинелі, в довоєнному картузі, в чоботях, одна пола шинелі загорнулася, нога виставлена вперед, вуса, прижмур очей,— все знайоме, хрестоматійно-усталене.

Старий спрямував верблюдів до однієї з довгих білих будівель, і, коли наблизився до неї, Карналь побачив, що то була стайня. Мала два бічні виходи й центральний. Туркмен під'їхав саме до середнього виходу, поміг Карналеві злізти з верблюда, щось сказав, усміхаючись, і повів свій караван до колодязя, навіть не вислухавши як слід подяки. Карналь роззириувся. Одна половинка широких дверей до стайні була відчинена, майже перед дверима на землі диміло невеличке вогнище, облизувало язичками закіптюжений старезний чайник, такий старий і такий химерний за формою, що можна було б подумати, ніби він ще з епохи бронзи або з часів Александра Македонського, який, кажуть, приходив колись сюди воювати з парфянами. Карналь підійшов до дверей, дивуючись, чому саме сюди привіз його старий туркмен. Війнуло запахом стайні, побачив тісні дерев'яні станки, золотистошерстих прекрасних коней у станках, коні мирно постукували копитами в дошки, скошували очі., породистими ніздрями насторожено ловили чужий дух. За дверима на підлозі на неймовірно старому килимі, довкола такого самого закіптюженого чайника, сиділо четверо чи п'ятеро туркменських дітей і спокійно попивали з неглибоких піал чай.. Червоне, жовте, синє в убраннях дітей, тьмаві золотисті барви килимка, темний чайник, білі піали, золотистість чаю, що пробивається крізь сизе дихання пари,— все це вдарило в очі Карналеві, все спліталося в суцільну барвистість, яка вражала з особливою силою після одноманітності й монотонності пустелі, що й досі проймала всю його істоту.

Так стояв він мовчки й ледь знетямлено, поки нарешті зміг побачити, що серед дітей, між трьома чи чотирма хлопчиками, сидить Айполь. Була в своєму синьому гаптованому різнобарвними шовками халатику, в синіх, теж гарно гаптованих унизу шароварах, на голові, мала гарну шапочку, з-над краю піали дивилася своїми величезними чорними очима на Карналя, впізнавала й не впізнавала його, бо ніколи не бачила в мундирі, та ще й у такому чудернацькому, пам'ятала його тільки в госпітальнім брунатнім халаті. Вірила й не вірила, в очах їй проблискувала радість, але, здається, промигував там і ляк.

— Здрастуй, Айполь,— сказав Карналь, кидаючи набік свою торбу.

— Це ти? — спитала дівчина, підводячись.

— Я.

Він підійшов до Айполь, потиснув їй руку. Долонька була така тоненька, що Карналь відчував у ній кожну кісточку.

— Виписався з госпіталю, їду до себе додому. По дорозі вирішив побувати у вас.

Вона мовчала. Переблискувала очима, з цікавістю поводила голівкою на. неймовірно довгій шиї. Шия довга аж до неприродності. Карналь так і не вибрав часу в госпіталі спитати, скільки ж їй років — десять, дванадцять, чотирнадцять? Важко збагнути. Таке мале й тонке, а очі мов у дорослої людини.

— Що ти робиш коло коней? — спитав він дівчинку.

— Ми їздимо на конях. Наїзники. Це мої товариші,— вона почала називати імена хлопчиків. Хлопчики підводилися, підходили до Карналя, всі вони були менші за Айгюль, у цьому не було сумніву. Зовсім діти. І їздять на таких конях?

— Не страшно? — спитав Карналь.

Хлопчики засміялися. Зверхньо, навіть зневажливо.

— У радгоспі немає чоловіків,— пояснила Айгюль,— всі пішли на війну. А коні не можуть так стояти. Це ахалтекінці. Найкращі скакуни. Вони не можуть нидіти в стайні. їх треба щодня прогулювати. Гнати в пустиню. Туди й назад. Ми це робимо. Зостанешся в нас — навчимо й тебе. Вмієш їздити на скакунах?

Карналь вимушений був визнати своє цілковите невміння. На обозній клячі хіба що, та й то без сідла.

— Ну', ми тобі покажемо. Хочеш зараз? Чи ти голодний? Я поведу тебе до нас додому.

— їсти не хочу,— сказав Карналь,— тільки пити.

— Берди! — скомандувала дівчина одному з хлопчиків.— Давай свіжий чайник! А ти, Курбан, дістань чисту піалу. Яка ганьба! Ми примушуємо гостя вмирати від спраги! Сідай ось тут, просимо тебе, товаришу лейтенант.

Він опинився на тому самому старому килимку, на який щойно дивився, був серед дітей, сам став майже дитиною. Смішним видалося звертання Айгюль до нього "товаришу лейтенант". Чай приємно обпікав йому в роті, виганяв з тіла піт, але вже не той важкий і липучий, що на сонці, а легкий, пронизливий, ніби провівало тебе летючим вітром, ї ти ставав легкотілим, як оця дівчинка й оці хлопчики.

— Подобається?—зблиснула на нього очима Айгюль

— Умгу.

— Ти побудеш у нас довго-довго. Так?

Він промовчав. Затримуватися не міг. Добратися до батька, побачити його, почути рідний голос, нарешті переконатися в своєму поверненні і, не відкладаючи, братися за науку. Злети, моя думко, на крилах золотистих! Скрізь і завжди!