Відразу написав листа в Мари до дружини Капітана Гайлі, хотів зустрітися з нею, коли одужає, розповісти про героїчного її чоловіка, про свого товариша, про... Написав їй того самого дня, що й батькові. Але до батька лист мав іти далеко й довго, та й чи живий батько, чи збереглося село, чи, може, знищене фашистами, спалене й сплюндроване. Карналь писав до батька без надій, у тривозі й страху, а в Мари послав листа зболено, незагоєні рани спогадів вгадувалися в кожному слові, але він не міг відкладати, бо й не сподівався, що ті рани загояться.
Капітанова дружина з'явилася в госпіталі мало не наступного дня. Хтось гукнув: "Карналь, до тебе!" Всі, хто лежав у палаті, повернулися до дверей, ніхто тут не мав ні родичів, ні знайомих, ніхто не ждав відвідин, а цей малий, бач, уже має, і то дивніше, що попав сюди з таких далеких європ, що незмога навіть повірити в їхнє існування і в те, що цей дивний хлопчисько міг там бути і — ще дивніше— вискочити звідти живим.
По вузькому проходу між ліжками йшла сестра, а за нею невисока зграбна туркменка в довгому червоному вбранні, в червоному платку, в червоних шароварах, у м'яких шкіряних гостроносих черевиках. Ступала м'яко, нечутно, легко, пересувалася вправно, з такою жіночою грацією, що всі чоловіки в палаті мовби аж схлипнули від несподіваного захвату. Спершу ніхто й не помітив, що слідом за жінкою, ховаючись у неї за спиною, йде дівчина, майже така заввишки, як мати, теж зграбна, тоненька, ще граціозніша, вся в синьому, з довгими чорними косами, в тихому подзвонюванні срібних прикрас на грудях і в волоссі.
— Карналь, до вас,— сказала сестра й тактовно відійшла. Жінка наблизилася до Карналя. Поклала на тумбочку пакунок. В очах у неї стояв такий сум, що Карналь заплющився. Коли знов глянув на жінку, побачив, як з-за спини в неї вигулькнуло тоненьке дівча, тендітними рученятами клало на тумбочку велику чарджуйську диню.
— Це Айгюль,— сказала жінка.
— Знаю. Капітан Гайлі розповідав нам і про вас, і про Айгюль.
— Ви з ним довго були?
— До кінця. Вона мовчала.
— Таких людей ніколи не забудуть,— сказав Карналь. Мати й донька мовчали.
— Сідайте,— запросив він.— Ось тут, на ліжко. Місця вистачить.
Очі в обох були мов сумний чорний шовк. Карналь мав би так багато розповісти їм про Капітана, але з жахом відчув, що не вміє цього робити.
— Ось я видужаю, тоді...— злякано урвав мову, збагнувши, як недоречно лунають його слова про одужання, коли вони обидві приречені тепер назавжди думати лише про смерть свого чоловіка й батька.
— Даруйте,— почервонівши, пробурмотів він.
— Ми вас заберемо до себе,— сказала дружина, Айгюль хитнула головою, стверджуючи материну обіцянку.
— Як тільки лікарі дозволять, ми заберемо вас, щоб ви набралися сил.
— Тоді я поїду до батька. В мене на Україні повинен бути батько.
— Далеко,— сказала Айполь,— це ж так далеко...
Голос у неї був тихий, трохи хрипкий, мабуть, від ніяковості. Таке мале — десять, дванадцять, чотирнадцять років? І не вгадаєш.
— Ще й не знаю, чи живий батько,— сказав Карналь.
Мати й донька трохи посиділи коло нього. Він почав розповідати їм про Капітана. Невміло й недоладно. Слова завдавали суцільної поразки. Сподівався викликати просвітленість на обличчях матері й доньки, та мав переконатися лиш у марності своїх зусиль. Легкою була б спасенна неправда, але не міг приховати того, що сталося з Капітаном. Мати й донька плакали. Тихо, майже непомітно, мало не покрадьки. Поранені мовчки заохочували їх до плачу. Кожен з тих, хто лежав у палаті, вмирав за війну не раз і не двічі, мали б за ним теж литися жіночі сльози, але ніхто не бачив їх, тож ця туркменська жінка і тоненька дівчинка мовби заміняли їхніх матерів, дружин і доньок.
Плачте, плачте, рідні, може, повернуть ваші сльози до життя бодай одного з мільйона вбитих, і то буде найбільше чудо з усіх чудес світу.
Але Капітан не воскресне ніколи. Це Карналь знав твердо. І карався так, ніби завинив у його смерті. Карався своєю невмілою, незграбною правдивістю і тоді, коли мати й донька тихо плакали коло нього й.коли йшли до дверей нечутні, легкі, мов сумовитий вітер. Але згодом відчув полегкість у душі. Мати приїздила ще й ще, завжди брала з собою Айполь, привозила пораненим чорний солодкий кишмиш, горіхи, соковиті гранати, були обидві маломовні, не вимагали й від Карналя багато слів. Він навчався в них стриманості, тактовності, уважливості, входив у їхній світ суму й спогадів непомітно й легко, ставав мовби рідним їм, а вони ріднилися з ним, І коли нарешті одержав листа від батька, поволі зникало в. ньому почуття цілковитої по-кинутості, якого гостро зазнав посеред цієї пустелі, посилаючи безнадійного листа на далеку, сплюндровану війною Україну.
Довго блукав той лист, вже загоювалися Карналеві рани, вже завдяки малій Айгюль мовби повертався він у свою знищену війною юність, відроджував те, чого не встиг зазнати, минуле відступалося, щоб дати хлопцеві змогу розпочати майже все заново, перейти те, що мав би перейти без війни, і ось тоді, прокладаючи міст з утраченого, здавалося б, навіки в неминучість майбуття, через тисячі кілометрів, крізь руїну й невлаштованість, пробився до загубленого в пісках Байрам-Алі коротенький лист з України. Вперше в житті в Карналя руки дрижали так, що він попросив свого товариша по палаті розпечатати конверт. Лиш тепер згадав, що ніколи не одержував од батька листів, бо й сам писав йому вперше в житті: то жив до війни завжди коло батька, то в час війни був одрізаний од нього фронтами, кордонами й умиранням. Уперше написав, уперше дістав відповідь, та й не просто відповідь, а свідчення того, що батько живий, життя не зупинилося, воно триває, воно незнищенне!
Поклав лист на подушку, бо в руках утримати не міг, літери витанцьовували перед очима, впізнавав батьків почерк, згадував, як любив батько писати своїм братам зимовими довгими вечорами, сідаючи на печі, ставлячи поруч з собою дерев'яну солдатську скриньку, привезену з першої світової війни. Скринька зсередини була обклеєна номерами "Газеты — Копейки" випуску тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року, батько зберігав там папір, ручку і малесенький каламар, опецькуватий, завжди наповнений чорнилом, куплений ним ще в Москві, коли лежав там після контузії в госпіталі. Зручно вмостившись, батько мережив довгі аркуші акуратними буквицями, виписував з неймовірною докладністю сільські події, списував аркуші з обох боків, і малого Петька вражали ті листочки своєю викінченістю, досконалістю, майже мальовничістю, бо батько мовби й не писав, а вимальовував свої листи.