Розгін

Сторінка 215 з 218

Загребельний Павло

У штатному розкладі людства посади пророків і апостолів не передбачені. А в науці? Ніколи б не гадав Карналь, що така нікчемна писанина, як "дисертація" Кучмієнка, наштовхне його на роздуми про місце своє в науці. Думав про це, пробираючись лісом до шосе, не переставав думати ще й тепер, перебирав у пам'яті імена, розставляв по визначених самим місцях, класифікував, узагальнював, вибудовував своєрідну ієрархію. Вче-ні-піонери, вчені-художники, іноді вони навіть трохи авантюристи, принаймні при погляді на них збоку. Ламають старі канони, відкидають усталені теорії, творять нові. Враження іноді таке, що ні на що не опираються, ні на чому не базуються, з нічого народжують цілі світи. Не всіма те сприймається охоче, іноді цілі століття минають, життя поколінь. Найпершими їхніми ворогами слід вважати науковців-класиків, майстрів ремесла, первосвящеників, які оберігають лад у науці. Перших вони звуть "псевдовченими", а ті їх — ворогами прогресу в науці, мурахами, які збирають уже готові запаси і вдовольни ються ними. А як насправді? Потрібні ті й інші. Без перших не буде поступу, без других наука може стати шарлатанством, бо вона не може існувати без традицій, без депозитарій ідей і теорій. Сам себе Карналь міг би віднести до науковців-етимуляторів, до постулаторів, режисерів од науки, які тільки ставлять проблеми, можуть показати шлях розв'язання тої чи іншої, набір методів, джерел інформації. Це методологи, організатори, спеціалісти пр координації й керівництву групами й колективами. Без них сьогодні науку уявити неможливо, хоч перед самою наукою вони іноді стають нагі, як у час своїх народин. Та все ж їх теж слід віднести до творців науки на відміну від апостолів формального порядку, вчених-ерудитів, вчених-компіляторів, критиків і догматиків, які тільки нагромаджують чужі ідеї, зіставляють, перетравлюють, систематизують. Це автори монографій, підручників, посібників, популяризатори, укладають словники, упорядковують термінологію,, символіку, переказують уже відомі знання іншим,, не творячи ^гічого нового.

Найбільше науковців, як правила, зосереджено в галузі збирання статистичних даних, всіляких вимірів, підрахунків, це праця, власне, технічна, але сидять на ній люди, які вважають себе вченими, і в тому немає великого гріха, бо принаймні помічниками вчених вони були завжди і то вірними. Натомість адміністратори в науці, які ведуть звичний облік, купують апаратуру, будують лабораторії, десь засідають, пробують командувати в науці, не розуміючи, що це не їхня функція,— ці так само шкідливі, як псевдовчені, базіки, демагоги і паразити-кар'єристи, що здобули собі звання позанауковими способами. Куди віднести Кучмієнка? Не ставало б це питання, якби не з'явилася його так звана "дисертація".

Карналь з кимось здзвонився, знову взяв свій напханий портфель, зібрався йти, тьотя Галя стривожилася:

— Куди ж ти, Петрику?

— Треба, робота, тьотю Галю. Хто питатиме, не кажіть про мене нічого.

— Коли ж вернешся?

— Скоро буду.

Він поїхав на вулицю Толстого, знов попросив водія чекати, сам піднявся сходами на другий поверх, натиснув дзвоник на високих білих дверях. Старий будинок, квартири з високими стелями і високими дверима, в які приємно входити.

Йому відчинив худорлявий юнак у великих окулярах. Мабуть, аспірант або студент-старшокурсник. У професора — господаря квартири—унікальна математична бібліотека, але жодної книжки він не дає виносити, коли треба, приходь, читай ї питай Діда. Дід —так звали професора, голову вченої ради по математиці, через його старощі, а ще звали його Дівчата, бо він усіх називав напівжартома "дівчатами", навіть тоді, коли звертався до своїх колег-однолітків.

Дід-Дівчата сидів у своєму набитому книжками кабінеті, засипаний попелом, як старий згаслий вулкан, худий, довгий, жвавий, з безпощадно-зневажливим поглядом жовтих очей...

— А-а,— підвівся він назустріч Карналеві,— дівчата все-таки примандрували до старого? Ну, здоров, здоров, академіку! Всі ви, дівчата, стали академіками без Діда — і ти, і Глушков, і Дяшко. А від математики все одно ж не втечете нікуди. Та це, мабуть, тільки ви й сприснули, а так усі дівчата — Дідові учні. Сорок тисяч докторів і кандидатів розлетілося по всьому Союзі. Як що?

— Як бджоли? — спробував угадати Карналь.

— Не вгадав. Як що?

— Як ластівки?

— Ну, недогадливі дівчата! Як що?

— Як орли?

— От! Орли! А ти — бджоли. Сідай отам. Прибери книжку й сідай. Кажуть, стрижеш баранів?

— Як доведеться.

— А я з аспірантами. Одучую від поросячого мислення. Ох і дівчата! Ти ж по ділу?

— Без діла не наважився б.

— А так провідати Діда не можете? Заакадемілися всії Яке ж діло?

— Дисертація Кучмієнка у вас?

— Є.

— Як вона?

— Приречена на захист.

— Діду, ви серйозно?

— Самі ж породили цю математизацію.

— Але без глобального підходу. Ну що це за математизація світу?

— Хіба я знаю? Я старий дід. Може, це за Стекловим, який казав, що істини повинні бути математично сформульовані в світі.

— Істини ж, а не світ. І потім: сформульовані. А в Кучмієнка хоч одна істина сформульована ним самим?

— Та що ви, дівчата! Ще вам Дід читатиме всі ваші дисертації! Той написав, рецензенти похвалили, опоненти готові підтримати, вчена рада проголосує, а я підпишу.

— Що підпишете, Діду? Формулу теплої землі під ногами? Людського болю? Смутку або щастя? Формулу зла? Може таке бути?

— Та чи я знаю? Всі рецензії справні. Більшість твій Кучмієнко забезпечив собі. Тепер приречений на захист, хоч ти йога ріж.

— У древніх існувало правило, що навіть ухвала, прийнята більшістю, обов'язкова лише тоді, коли немає заперечень з боку богів або героїв.

— То ти заперечуєш?

— Приніс офіційний відгук.

— Ага. Ну, так. Ким же тебе? Героєм чи богом? Ну, хай ти герой. А бог?

— Бог — Глушков.

— Так Глушков же тобі не напише. Він Діда забув до нитки..

— Напише й він. Не може миритися з профанацією науки. Поїду до нього!

— Вже й їхати! Та, може, його й у Києві немає.

— Знайду.

— А він тебе шукає. Написав отаке, як і ти, сам приніс і допитувався, де ти і чи ти знаєш. А ти мовчиш, то я сказав...

— Що ви сказали, Діду?