і
ку робимо нові, дедалі досконаліші машини, завдання яких: організація часу, цієї невловимої і ще не пізнаної до кінця сутності. У Гальцева зухвалий намір: використати самий час як будівельний матеріал, майже усунувши техніку, вичерпавши всі її можливості, зробити її непомітною, несуттєвою, перевести вже й не в розряд, скажімо, біологічних систем, а в категорії онтологічні.
— А ви стверджували, що не можна описати працю ваших людей! Самі ж показуєте, як це треба робити.
Карналь засміявся.
— Період пропагандизму закінчився. Настав час голосних розчарувань. Посто треба давати щодня нову техніку. А мій спалах? Коли людська уява хоче наділити щось особливо щедро, тоді виникає безліч слів для означення тої речі. Про Адама всі знають, що він вкусив запретного плоду. І ніхто не згадує, що головне його завдання, одержане від вищої сили, було — надавати назви речам. Навіть сьогодні не кожен може бути Адамом.
— Так само як жінка — Євою?
— Можливо. Але дозвольте вважати вас все ж таки Євою...
Він обережно звів Анастасію вниз, знову опинилися вони в довгому коридорі. Ось він закінчиться, зійдуть вони широкими сходами на перший поверх, оточать їх люди, заберуть Карналя до себе, і нічого не встигне сказати йому Анастасія, не зможе висповідатися, попросити прощення, покаятися.
— Петре Андрійовичу...
— Я вас слухаю, Анастасіє...
— Не треба мене слухати! Якби ви тільки знали! Якби ви...
— Не маю таких прав... Все ваше — ваше... Що я для вас? Тільки епізод, випадкове знайомство, мільйонний шанс, непе-редбаченість... Для мене — то інша річ...
— У мене...— Вона не могла говорити, тільки дивилася на нього, і він, зрозумівши її стан, зупинився, погладив Анастасії руку.
— Очевидно, у вас теж щось сталося в житті тяжке... Про вашого батька я знаю... Може, саме наші нещастя... Але я не маю права... Сказати, що й для щастя треба мати нещастя,— чи не занадто? Можу відкрити вам таємницю. Всі вважають мене мало не бездушним. Взагалі до вчених люди не завжди справедливі. Пам'ятаєте в Маяковського: "Ни одного человеческого качества. Не чоловек, а двуногое бессилие...". Власне, я сам так вважав. Тримався, не подавав виду, хотів вистояти... Але є межа втоми навіть для найтвердішої душі. Ось побачив вас сьогодні — і мовби відкрилося мені: щось треба змінити. Вперше це вже було тоді, коло моря...
— В мене теж було. Якби ви знали, як я вас шукала в той день...
— Мене висмикнули буквально з кущів — і на Париж!
— Довідалася про це занадто пізно! Коли вже сталося непоправне.
— Сподіваюся, ви нікого не вбили?
— Себе.
— А воскресити? Реанімація?
— Ви вірите в воскресіння?
— Принаймні хочеться вірити. Враження таке: утекти кудись у тишу й невідомість бодай на тиждень — і оживу знову, знайду свій нерв, як каже Юрій.
— Утечіть! — Вона вхопилася за це слово в сліпій вірі, майже відчаєно: — Утечіть, утечіть!
. — Куди? Як? — Він гірко засміявся.— Втікають тільки хлопчаки або генії, як колись Толстой. Але ж то теж було геніальне хлоп'яцтво.
— Ви теж маєте право на геніальне хлоп'яцтво. Ви його заробили...
.— Таке ніколи не заробляється... Це виклик, а для виклику я не маю підстав... Суспільство надто багато вклало в мене енергії і... сподівань...
— Але ж відпочити... відійти... ну, як висловлюються технократи, перезарядити батареї — ви маєте право?
— Для цього звичайна відпустка... Як у Арістотеля? Відпочинок існує ради діяльності...
— А ви втечіть! Хоч на тиждень! Знаєте,— вона й сама не могла стямитися від свого зухвальства,— у мене є таке місце...
— Місце? Хіба може бути щось подібне?
— В лісах. Довкола — нікого. Хатина в лісі. Криниця з водою, в якій багато брому. Спиться після тої води, як після маківки. Вас ніхто не потривожить, ніхто не знатиме...
— Я вмру там з голоду.— Він засміявся, ще й досі вважаючи, що то жарт.
— Там є піч, дрова. Я навчу вас готувати суворовське рагу. Це від батька ще. Ви можете жити там хоч місяць!
— А як туди дістатися?
— Як? — Вона не думала про це, глянула на Карналя такими чистими очима, що він аж здригнувся від тої довірливої чистоти.— Коли хочете, я сама вас і відвезу...
9
Переліски, пожовклі від неконтрольованої заводської діяльності сосни, покарлючені вітрами дуби, шуліки в злинялому небі, бетонні загороди заводських територій, комбінатів, баз, складів, просто пустища, обставлені кілометровими рядами бетонних плах, а тоді все кінчилося, і тільки зелене тіло лісів ліниво розлягалося під осіннім сонцем, ніби втомлена молода жінка. Ці ліси ніколи не були похмурими. Пронизані сонцем мідностовбурні сосни, густоброві дуби, що дихали свіжістю в найбільшу спеку, білорукі берези, мов молоді зойки землі. Степ заволодів Карналевими очима й серцем ще від народження. Чи ж заволодіють ним ліси? Земля тут була зовсім інша. В степу могутня, буйносила, щедро плодила зело, задав-лювала річки, насувалася на них, як на людей,— горбата, чорна, велетенська. Земле моя, чи ж я винен перед тобою?
А тут пуста, легка, віється дрібними пісками, зіщулено ховається в вічних гущавинах лісів, дає їм силу чи бере від них? Яка ти, земле, і що даси мені і чи даси?
— Я чула, ніби ви боїтеся їздити в машині? — Анастасія була сама увага, гостро зосереджений погляд, точні рухи рук, невидима робота ніг з педалями тільки вгадувалася, але це для втаємничених, а так — нічого не помітно.
— Після смерті дружини я справді якось ніби зненавидів цей засіб пересування. Але тепер — однаково.
— Чому ж тепер?
— Казав вам про межу міцності й витривалості, а ще є межа втрат, за якою вже все однаково. Тепер я зненавидів раптом землю, яка проковтнула мого батька. Розумію, що це якийсь атавізм і має минути неодмінно, а подіяти з собою нічого не можу. В людині поступово відкладається все добре й зле, накопичується, нашаровується, змішується, якось ніби спресовується, знищуються часові проміжки, все живе в тобі так, що, доторкуючись у спогадах до найближчого, зачіпаєш іноді й щонайдальше, обоє тоді болять однаково...
— Я везтиму вас обережно й тихо, Петре Андрійовичу...
— Досить-таки дивна поїздка. Що ви думаєте про мій вибрик?
— Це ж я підмовила вас. Моя вина.