"Параметри" належали до дивоглядів Кучмієнкових, з них потихеньку кепкували всі працівники СКБ, сміявся й сам Карналь.
Сам Карналь називав "параметрів" "розгортачами грязюки", досить зневажливо ставився до всіх їхні знахідок і досьє на майбутнє, але наявність такої інституції неминуче позбавляла, його телефонні розмови природності й невимушеності, і часто академікові співрозмовники дивувалися, чуючи від нього, скажімо, таке: "На жаль, я не маю змоги підтримувати бесіду", "Занадто малозначне питання, щоб я міг витрачати на нього стрічку".
Олексій Кирилович поряд з суцільною детермінованістю академікового життя користався свободами в буквально обурливих розмірах. Він міг дзвонити будь-кому, говорити будь-що, і ніхто його не збирався записувати ні тепер, ні в майбутньому. Великі люди мають свої привілеї, маленьким належать свої. Щойно прийшовши від академіка, його помічник набрав Куч-мієнків номер і, не вітаючись, не називаючи того ніяк і не називаючи себе, спокійно повідомив:
— Ми збираємося на Придніпровський металургійний завод.
— Отакої,— обізвався з другого кінця проводу Кучмієнко, теж не розпитуючи, хто йому дзвонить, бо й так знав,— і коли ж, якщо це не військова таємниця?
— Для всіх таємниця, для вас ні. Наступної п'ятниці.
— Ай-яй-яй, академік хоче зіпсувати свої вихідні!
— Я натякав йому...
— Треба було сказати прямо, що його дозвілля теж належить людству.
— І про це я не забуваю нагадувати щодня.
Обидва говорили таким тоном, що стороння людина ніколи б не збагнула: всерйоз говорять чи жартують. Та, мабуть, і самі вони вже давно втратили межу, і розмови ці були для них мовби задавненою грою або чимось на зразок інтелектуальних наркотиків.
— Я забув найголовніше,— схаменувся Олексій Кирилович.
— Ну?
— Знайшовся Іван Совинський. Ви про нього мені казали, пам'ятаєте?
— Я все пам'ятаю,— нагадав досить холодним тоном Кучмієнко.
— Телеграму підписав Совинський.
— Яку телеграму?
— Ну, з Придніпровського металургійного.
— То й що?
— Кажу, Совинський підписав. Опинився чомусь на металургійному заводі...
— А що мені до нього? — подивувався Кучмієнко.— Як ти думаєш, Олексію Кириловичу, нам з тобою взагалі цей Совинський дуже потрібний?
— Та ні...
— То й забудь про нього.
— Але ж ви мене колись попереджали... І академік... Він їде туди тільки через Совинського...
— Може, цікава якась проблема?
— Банальщина: АСУ в прокатних цехах. Консультація. Карналь цим і не цікавився ніколи. І ось хоче їхати.
— Нехай,— чутно було, що Кучмієнко позіхнув.— Хоче прокататися... Ми з ним уже старі. Старі й однаково нещасні... Ти цього не розумієш, Олексію Кириловичу, правда ж, не розумієш? Ти вважаєш, що радянська людина не може й не має права почуватися нещасною. Вважаєш же?
— Я не такий примітивний, ви це прекрасно знаєте,— образився Олексій Кирилович.
— От і чудово, голубчику. їдь з академіком та привези його цілого й бадьорого. Дзвони.
До Кучмієнка Олексій Кирилович дзвонив неохоче. Бо той, коли посилав його помічником до Карналя, звелів про все доповідати, посилаючись на любов до академіка. "Ми товариші з ним ще з університету,— казав він,— і я ще тоді заприсягнувся оберігати цього унікального чоловіка від усіх лих, тому вимагаю цього й від тих, хто працює з ним". Свої обов'язки Олексій Кирилович пам'ятав твердо і виконував їх навіть тоді, коли доводилося чинити всупереч власному характеру. Характер же він мав добрий, відзначався людяністю й співчутливістю, вмів забувати про себе самого задля інших, його ніхто ніколи не питав, чи він задоволений своєю роботою, чи щасливий, чи має кохану дружину, чи не потребує підтримки або допомоги. Помічник — і все. Людська система для виконання різноманітних, часом химерних, не передбачуваних ніякими закономірностями функцій. А може, він мріяв стати вченим, державним діячем, рятівником людства? Хто ж то спитає? Помічник — то будь ним. Не перебільшуючи занадто власної значливості, Олексій Кирилович, проте, знав, що може часто робити добре діло навіть тоді, коли його ніхто не просить, не примушує. Так і цього разу, трохи ображений надмірно байдужим тоном Кучмієнка (хоч у того завжди був байдужий тон у розмовах про академіка, що мало в'язалося із запевненнями про дружбу з університетської лави), Олексій Кирилович захотів зробити добре діло. Він згадав гарну, хоч, щоправда, й дивнувату молоду журналістку, яка марно намагалася здобути в академіка інтерв'ю, швидко знайшов її телефон і подзвонив. У редакції сказали, що Анастасії на роботі немає. Була й десь пішла. Олексій Кирилович вирішив бути наполегливим у своїй доброті й попросив номер її домашнього телефону. Удень йому ніхто не відповів, але він подзвонив пізно ввечері, й вона зняла трубку.
— Ви мене не пам'ятаєте,— сказав він тихо,— я помічник академіка Карналя.
— Вас звуть Олексій Кирилович, і у вас біляве волосся,— засміялася Анастасія.
— Колись воно було справді біляве, тепер це білява лисина,— в тон їй відповів Олексій Кирилович.— Не бажаючи бути настирливим, я все ж ризикнув подзвонити вам так пізно...
— Я вас слухаю.
— Академік Карналь наступної п'ятниці їде на Придніпровський металургійний завод.
— Дякую за повідомлення, але яке це має відношення до мене?
— Вгі хотіли взяти в нього інтерв'ю.
— А він не захотів його давати.
— То я думав, що, може, ви...
— Ловити його на всіх заводах, де він буває?
— Він не дуже охоче відгукується на запрошення. Занадто завантажений роботою в столиці. Та вже коли виїздить..,
— Змінює свій характер?
— Цього я сказати не можу, але, якась приступність... Взагалі зміна оточення, обстановки...
— Ви радите мені поїхати?
— Не маю такого права. Вважаю за необхідне повідомити,
— Дуже вам вдячна..
— Тільки...— Олексій Кирилович затнувся.
— Кажіть усе,— підбадьорила його Анастасія,— забудьте, що я жінка, ви маєте справу з газетним працівником, і церемонитися зайве.
— Я просив би вас, коли ви їхатимете в п'ятницю... Ми їдемо в СВ...
— Ага, не попадатися академікові на очі. Не турбуйтеся. В мене на СВ немає грошей, окрім того, я поїду в четвер. І ви мені не казали нічого. Я не сподівалася зустрітися на заводі з академіком Карналем.