— Та вовки ж! — безтурботно відповів Кучмієнко.— Думав, село, а воно вовки! Ану, відчиняй свою скриню!
Сам схилився над своєю, розігнувся, щосили змахнув рукою, зареготав: "Го-го-го!" Вітер забив регіт йому назад у горло, але Кучмієнко знов повторив той самий рух, знов зареготав, цього разу вже голосніше, пересилюючи вітер, крикнув до Карналя:
— Метай!
— Що?
— Та в твоїй же скрині повно!
— Чого?
— Відчиняй!
Карналь зірвав защіпки, розчахнув диктове одоробло на дві половини, щось заторохтіло, заляскотіло, він погорнув наосліп рукою — скриня була повна порожніх пляшок!
— Пляшки? — Карналь не міг отямитися від здивовання й обурення. Що могло бути безглуздіше! Перти через бездоріжжя й замети скриньки з порожніми пляшками! Чи Кучмієнко хотів познущатися з свого товариша, чи просто здурів? Але ж і сам теж тягнув скриньку, повну пляшок.
— Пляшки? — знов спитав пітьму, яка мала бути Кучмієнком, і загадковістю, й безглуздям водночас.
— Метай! — зареготав той.— Як гранатами проти танків! На вовків! Давай!
А сам тим часом жбурляв і жбурляв зі своєї скриньки, цілячись у далекі переблиски, у вороже виття, у темний світ, іі
Карналь теж сповнився безглуздою зухвалістю, став хапати пляшки, щосили замахуючись, метав їх то в один бік, то в інший. Здавалося йому, що від кожного замаху далекі світлячки вовчих очей перелякано відскакують, розлітаються, згасають, коли ж зроджувалися в іншому місці, він бив пляшкою туди і знов гасив холодний зблиск і мовби затикав вовчу горлянку, бо виття ставало щодалі розпачливіше й задавленіше.
Коли обидва викидали всі пляшки, тоді, не змовляючись, почали поджунювати ногами порожні диктові скриньки, торохкали ними, перегукувалися, кричали вітрові в його знесамовитіле обличчя, обидва розпалилися, розмахалися, готові були йти до самого краю ночі, через увесь степ і всю зиму! Що їм сніг, що їм темрява, що їм якесь там виття!
— Оце дали! — радісно потряс Карналя за плече Кучмієнко.— Бачив, як дали!
— Нащо ти ці пляшки пер? — поспитав без злості його товариш.
— Батько просив. Олія. Самогонка... Війна потовкла всі пляшки.
— Людей, а не пляшки! Людей побила!
— Хто?
— Війна побила! Чи забув?
— Побила. Але ж і пляшки!
— Потовк би на твоїй голові, коли б знав!
— Пригодилися ж! Вовків розігнали!
— Де ти їх бачив?
— Розігнали! Як танкову атаку!
— Чи ти бачив танкову атаку?
— Бачив не бачив, а вовкам ми з тобою дали! Аби не мої пляшки...
Сперечалися, гралися в нахвалки й перехвалки, доходили мало не до сварки, далі блукали в суцільній холодній пітьмі майже до ранку і не змогли знайти села, яке лежало зовсім поруч, у долині. Лише вдосвіта натрапили на два темні вітряки на краю кучугур. Кучмієнко потирав руки, обіцяв, що викличе по телефону сани з батькового радгоспу, але Карналь похмуро заявив, що з нього досить дурних мандрів і що в таких снігах однаково: пробиратися ще двадцять чи сто двадцять кілометрів. Він вирішив іти додому, до свого батька, хоч перед тим і написав, щоб не ждав його через зимове бездоріжжя.
— Ти ж обіцяв зі мною,— образився Кучмієнко.
— Обіцяв, тепер переобіцяв. У мене таке враження, що тобі просто потрібен був носій для порожніх пляшок...
— Та ти ж зрозумій: олія, самогонка, гас... Я там знаю що!
Карналь мовчки одвернувся. Вони розійшлися. Після канікул Карналь більше не пішов до кімнати з бурбонськими ліліями, а влаштувався в університетському гуртожитку.
Запрошували, кликали, вимагали. Прометей був прикутий до скелі і мав лише одного прикомандирова-ного до нього орла з завданням довбати непокірливому титану ребра. Людина в добу інформації прикута до підніжжя вулкана обов'язків, і на неї спадають потоки лави. Що вище здіймаєшся в суспільній ієрархії, то потужніші потоки летять на тебе, нема спочинку, нема надій позбутися бодай на короткий час, уникнути, сховатися, десь пересидіти. Студентські роки Карналь згадував як щось доісторичне, майже фантастичне. Чи було те насправді? Ніхто про тебе не чув, не знав, нікому ти не потрібний — суцільна анонімність, аж до обурливості. Тепер ніхто не згадував про те, що він учений, що має просто болісну потребу мислити, що це спосіб його існування, призначення в цім житті. Який учений, яке мислення, яке призначення? Директор науково-виробничого об'єднання, член президії двох Академій наук, член колегій трьох міністерств, консультант п'ятнадцяти міністерств, член редколегій кількох академічних видань, депутат Верховної Ради, почесний член шести зарубіжних наукових товариств, дійсний голова, почесний голова... Комітети по преміях, жюрі, Товариства охорони пам'ятників, природи, рада молодих учених, Будинок технічної освіти, комсомол, червоні слідопити, радіо, телебачення, газети, зустрічі з трудящими — всі хочуть чути, знати про кібернетику, і всі тільки від Глушкова або від Карналя, ніяких замін, ніякого зниження рівня, всі мають право, всі заслужили, для всіх ти слуга,— про тебе ж подумати, виходить, нікому. Право на мислення? Для цього є наради. Колективний спосіб мислення. Зіткнення думок. Але ж для того, щоб думки стикалися, їх треба мати перед тим. Потрібен час, час, час, потрібні години самотності, потрібне особисте життя. А по телевізору хлопчики в шовкових сорочках, вихитуючи електрогітарами, співають: "Сегодня не личное главное, а сводки рабочего дня". Музика Тухманова, слова Харитонова.
Весна для Карналя була чи не найтяжчою в житті. Перша весна без Айгюль. "Ах, ця весна — така ж мені одгострена й болюча, аж вся моя істота голосна..." Машиною не користувався, ходив пішки (це сприймалося всіма як чергове дивацтво академіка Карналя), втрачав на цьому безліч невідшкодовного часу, не мав змоги провідати Людмилу, яка жила на Русанівці, дзвонив, обмінювався кількома словами з донькою, обіцяв завітати в гості, Людмилка співчутливо зітхала, коли ж попадав на зятя Юрія, той, не ховаючись, сміявся з академікових обіцянок: "Дякуємо за так звані запевнення про так звані відвідини". Юрій належав до тих занадто розповсюджених останнім часом веселих хлопців, які подобалися дівчатам, але Карналь ставився до них стримано. То були веселощі поверхові, не зако-