Юрій мовчки похилив голову.
— Коли це сталося?.
— Тоді, як телеграма.
— Телеграму — вже не він?
— Голова колгоспу Зінаїда Федорівна прислала... Сьогодні мають поховати. Ждали вас три дні. Ждатимуть ще до вечора...
— Іди до машини, я зараз,— сказав Карналь, зриваючи з себе пістрявий галстук.
Вони вирвалися з Києва через міст Патона на Бориспільське шосе,— місто довго не випускало їх зі своїх кам'яних стисків, з вуличних обмежень, з зарегульованих перехресть, і, коли під шинами м'яко застукали бетонні плити Бортницької дороги, коли плакучі верби сумно схилилися до них з узбіч, проводжаючи маленьку несамовиту машину на Переяслав і далі на Золотоношу, Градизьк, Кременчук, коли побачив Карналь високо в небі якесь розкошлане збожеволіле сонце, що мчало їм навпе-реріз, перекреслюючи небо навскіс, недвозначно цілячись упасти зі своєї нетривкої висоти, він забув про все на світі, доторкнувся до Юрієвого плеча, промовив благально:
— Швидше, швидше!
— Вже й так сто двадцять!
— Ще швидше!!!
— Ну!
— Ми повинні встигнути до заходу сонця.
— Вони знають і ждатимуть. Учора з Москви мені подзвонили, що ви вже виїхали, а сьогодні вранці дзвонила Людмила, я сказав. Вони ждуть.
— Сонце не жде. А після заходу сонця ховати не можна.
— Яка різниця — коли!
— Не смій!
— Даруйте, Петре Андрійовичу. Я... не знав... Мабуть, звичай?
— Жени!
Церкви Переяслава, забита машинами з буряками Золотоноша, загадковий Іркліїв, глибочезні балки, глиняні гори, безмежні води Кременчуцького моря, в Градизьку мало не зіткнулися з "Москвичем", який ішов на лівий поворот до придорожнього ресторану й не хотів їх пропускати по прямій, вважаючи, що його ресторан — важливіший за все інше, Кременчук зрізали майже по дотичній, проскочили окраїнами на Полтавську дорогу, через Псло— мостом, що його, здається, поклали сапери для танків ще в сорок третьому році. Сонце падало катастрофічно. Воно вже ледь трималося, ще покошланіше, ще божевільніше, ніж коло Києва, вже давно мовби й не світило зовсім, бо все довкола було сіро-темие, так ніби Карналь дивився на світ крізь закопчене скло. Юрій, блідий, з вигостреним поглядом, схудлий лицем, гнав маленьку машину так, що диво брало, як вона ще не розлетілася на шмаття, як не розбилася, не перевернулася, колеса билися об тверде покриття шосе, і вся машина боляче вдарялася об туге повітря, що ніби стікалося з усіх усюд, збивалося, гускло майже до залізної твердості, так наче якісь злі сили заповзялися перепинити путь цим двом відчає-ним чоловікам, тоді як інші зловорожі сили розшалілими космічними вітрами здимали сонце з неба, гнали його на край неба до сутіні, до ночі.
Карналь уже ніби й забув про те, що батько десь лежить мертвий, він відкинув цю думку, для нього був батько завжди безсмертний, залишався живим, Карналь чув його глухуватий добрий толос, проступали рядки його ..незліченних листів з докладним переліком усього, що сталося в селі з людьми, тваринами, деревами, травами, рядки про сільські народження, радощі, про нещастя й смерті, про нові оселі й старі пісні, які любили ще батьки, й діди, й прадіди... Ой крикнули сірі гуси на ставку в яру...
Ой крикнули...
Зараз для Карналя головне було: встигнути. Приїхати до заходу сонця. Застати батька. Коли побачить його, тоді він житиме для нього завжди. Не може вмерти. Бо батьки не вмирають ніколи — вони живуть у дітях, у своїх синах...
Тільки встигнути!
Карналь майже благав Юрія. Вже не словами, а самим поглядом. Мукою своєю, яку той не знати чи й здатен був усвідомити.
А сонце летіло — страшно було навіть поглянути на небо. 1 темрява падала згори, а їй навстріч піднімалася ще густіша, ще каламутніша знизу, і дві ці такі неоднакові темряви зіштовхнулися високо над землею, і чорні вихори падали на сонце і пхали, пхали його донизу — темно-червоне, розкошлане, знікчемніле.
До села залишалося три кілометри, коли вони звернули з шосе, і Просяниківська гора затулила від них сонце, настала вже мовби й справжня ніч, так що навіть Юрій уперше за всю їхню страшну дорогу стривожено поглянув на Карналя, але тепер уже той був упевнений, що встигнуть, заспокійливо показав очима: жени!
Перескочили через гору, в вулканиих вибухах пилюги влетіли в бічну вуличку Озер, побіля Максима Живодьора, на центральну вулицю, до високого зеленого паркана, до воріт...
Ворота навстіж, від сарая довгі темні тіні — на білі стіни* хати; у дворі літні жінки, якісь усі маленькі, в темних важких хустках, пораються коло столів. Безліч столів посеред двору. Ще нерозставлені, ще в безладній ламаній лінії, але вже вгадуються два довгі ряди. З "круглого столу" інтернаціональних суперечок про долю людства — відразу за ці столи, що їх розставили літні жінки. Столи безнадійно-довгі й вузькі-вузькі, мов кораблі вічності. А жінки коло них — як беззмінні стерничі. Перші приймають нас, коли приходимо в світ, випроводжають теж перші.
Якась із жінок підбігла до Карналя, який, хитаючись, виліз із машини.
— Ой Петрику, дитино! Не застав же батька вдома. Понесли вже!
Карналь глянув уздовж широкої вулиці і в самому її кінці, коло нового Будинку культури, побачив усе.
Тисяча людей. Мідні труби оркестру. Червона труна в повітрі. Нічого не встиг сказати жінкам. Упав у машину. Безмовно гукнув: туди!
Юрій теж бачив. Перелякано вдивлявся в тисячний натовп. Не міг збагнути, де могло взятися тут стільки людей. Чи зібралися вони з усього степу? Не помітив глибокого бакая посеред вулиці, машину кинуло високо вгору, вона впала на землю вже, мабуть, розбита дощенту, але покотилася далі, скреготнула гальмами перед самим отим натовпом, уся тисяча (а чи, може, дві, десять тисяч) облич повернулися, глянули в його бік, глянули на Карналя, як він знеможено вилазить із "Жигулів", як затерпло стає на ноги, як невидюче ступає — по м'якій пилюці — повз усіх, крізь широкий прохід, що утворили для нього люди, йде до батькової труни, яку поставили на машину, щоб везти до кладовища, бо сонце вже заходило загрозливо й швидко, а звичай мав бути дотриманий і збережений так само, як дотримуються його оті жінки, що омивають покійника, востаннє змивають йому голову, споряджають на той світ так само чистим і чесним, як прожив він своє довге трудове життя на цій землі, серед цих людей.