— Що з тобою? — здивовано запитала Ніна. — І чому запізнився?
— Упав… Забігав у аптеку…
— Ну да, — не повірила Ніна. — Як це так можна впасти оком?
Староста класу Воловенко Сергій крикнув басом:
— Вася, хто це тебе розцяцькував?
— То він лицарем став, — іронічно примружився Гриць. — Десь на вулиці захищав нещасного алкоголіка! І одержав за геройство "орден"!
Вибухнув регіт. У Васиних грудях заклекотіла лють. Він показав Грицю кулака.
— Яким лицарем? — здивувався Воловенко. — Грицю, розкажи!
— Лицарем краси! — зневажливо кинув Гриць. — "Захищати красу, стояти за правду, помагати нещасним!" — передражнив Васю.
— Зрадник! — крикнув Вася. Він схопив біля дошки мокру ганчірку і жбурнув її. Гриць скрикнув. Ганчірка ляпнула йому просто в обличчя. Клас захоплено заревів.
— Оце так!
— Оце лицар!
— Так його, Васю! Хай не буде ябедою!
На порозі класу з’явився фізик Іван Гнатович. Шум негайно вщух, всі посідали. Лише Гриць стояв за партою і тримав у витягнутій руці ганчірку.
— Хто це зробив? — суворо запитав Іван Гнатович.
— Я, — сказав Вася.
— Навіщо?
— Він зрадник, — похмуро відповів Вася.
— Вийди з класу, — наказав учитель. — Сором тобі, Рибенко. Перший день навчального року — і така ганьба. Це ти в таборі міжнародному навчився?
— Я більше не буду, — понурившись, тихо сказав Вася. — Чесне піонерське.
— Вийди за двері і там гарненько обдумай свій вчинок. Після уроку поговоримо. А ти, Сіробаба, сядь. Передай ганчірку. І витри обличчя.
Вася стояв у коридорі, дивився у вікно. На подвір’ї сусіднього будинку безтурботно гралася дітвора. Щасливі! Для них все навколо ще радісне й безжурне. Справи дорослих здаються химерними й неістотними. А фортеці з піску, мечі з дерева, іграшкові пістолети, уявні машини — цілком реальні й суттєві…
Чому ж у нього так недоладно виходить? Прагне як краще, а виходить на гірше! Може, щось не так? Може, далекий дзвонар Іван Стотисячний лише смішний самітний мрійник, який калатає дзвонами в порожнечі?
3
Вони йшли по вулиці разом, Ніна була розгнівана її ображена. Кидала уривчасті, різкі слова:
— Комедіант нещасний! Мені соромно за тебе! Сміх і ганьба з твого лицарства. Не хочу навіть іти поряд з тобою.
— Ну то йди сама, — сердито кинув Вася. — Іди до Гриця. Він не буде тобі торочити про красу…
Дівчина спалахнула, зміряла хлопця нищівним поглядом темних очей.
— Ах, ти так? Тоді я не хочу знати тебе!
Вона круто повернулася, процокотіла каблучками по тротуару, зникла. Вася лишився сам.
Він похмуро пройшовся по алеї між тополями, сів на лавці, замислився. Послухати Ніну? Забути сердечні слова старого гуцула? І жити, як раніше, не звертаючи уваги на слабих, нещасних, ображених, злих? Вони самі собою, а він сам собою. Так спокійніше. Ніхто не вилає, не вдарить, не насміється… Ні, ні! Нізащо! Він не схилиться перед глузуванням, не послухається скептиків. Є багато добрих людей. Треба рівнятися на них.
Та неприємності на цьому не скінчилися. Вася збагнув це, переступивши поріг квартири. Батько уже був дома. Він сидів за столом — повний, поважний, — смачно жвакаючи, їв сосиски з капустою. Іронічно подивився на сина.
— О, поглянь, Ярино! Відзнаку приніс. Чудово, чудово! Звідки ж цей "орден"?
— Що з тобою, Василечку? — сплеснула руками мати, кидаючись до сина.
Він кріпився, кріпився, але нарешті заплакав, ховаючи обличчя на грудях у матері.
— Не маж його, скільки казав! — гримів батько. — Суворо треба! А то бач, до чого докотився? В школі нахуліганив, на вулиці щось встругнув! Мені з школи повідомили! Признавайся, що утнув?
Мати зазирала синіми-синіми очима в обличчя сина, зм’якшувала громові погрози батька ласкавими словами:
— Всяке буває, не кричи на нього! Забув, як сам у дитинстві самопали майстрував? А я — ого, якою розбишакою була! Одного разу малих дітей повитягала на клуню, зробила гайстрине гніздо, повмощувала їх там. А назад злізти боялися. Дорослі побачили, таких припарок дали мені, що сісти ніяк було!
— Хороший педагог з тебе! — бурчав батько. — Розгвинтила його, далі нікуди!
— Він сам про все розповість! Правда, Василечку?
Вася, хлипаючи, почав розповідати. І про табір у Карпатах, і про Йвана Стотисячного, і про думку створити спілку лицарів краси. І про те, що з того вийшло…
Батько розвів руками, хмикнув, витер салфеткою масні вуста.
— Юродство. Щоб я не чув більше ні про які спілки краси! Ось так!
Він важко встав, пішов до своєї кімнати, ліг на диван. Розгортаючи газету, мляво сказав:
— Ще раз директор на тебе пожаліється — віддам в інтернат.
— Таке скажеш — в інтернат! — розсердилась мати. — Що він — безбатченко?
— Щоб обтесали, — буркнув батько.
— З своїх плечей на чужі, — докірливо мовила мати. — Та й віддавати його нема за що. Нічого поганого синок не зробив. Хотів же як краще…
— Мене не цікавить, що він хотів, а що вийшло! А тепер — дайте мені спокій, я хочу подумати.
Газета лягла на батькове обличчя. Невдовзі почулося сопіння. Мати зачинила двері, повернулася до Васі, посадила його в крісло. Ясно дивилася прямо в душу, пестила шкарубкими пальцями синове обличчя, пригладжувала неслухняний вихор. Хлопцеві було приємно, він знову відчув себе маленьким Васьком, який любив лежати у матері на колінах. А вона ніжила його та розповідала казки. Про злих розбійників, про сміливих богатирів та гарних царівен. От якби повернулося все те, незабутнє, прекрасне. Ні, ні! Не вернеться, попливло воно у безвість, він давно вже не дитина, і навіть якось незручно, коли мати отак його пестить…
Вася опустив очі, зітхнув.
— Мамо, а чого воно так виходить?
— Дуже просто, синку, — сумовито всміхнулася мати. — Аж надто просто. Ти бачив, як бджоли носять мед з квітів?
— Бачив. То й що?
— Для них у тому нема нічого надзвичайного, синку. Для них це — буденна праця. Без неї нема смислу життя у бджоли. Такі є й люди — вічно вони працюють, метушаться, щось майструють. Не можуть і хвилини, синку, посидіти без діла…
— Як наша бабуся Химка, — сказав, усміхнувшись, Вася.
— Правда твоя, — згодилася мати. — Вона не навмисне робить те або інше, а тому, що не може інакше. І в неї це виходить природно, як у бджоли. Такі люди тримають світ на собі, синочку.