Розбиваю громи

Сторінка 36 з 36

Бердник Олесь

— Куди ти? — закричала вона.

— Ходи за мною! Не питай.

Він пробіг по кам’яних плитах до дзвіниці, вскочив у напіводчинені двері, задихаючись, почав дряпатнсь по сходах.

— Що ти вигадав?

— Побачиш!

Ось вони вже біля дзвонів. Вася схопив вірьовку, розгойдав било. Лунко прокотився над селом, над горами удар міді. Другий! Третій!

— Для чого ти? — здивувалась Зоя.

— Розбиваю громи! — крикнув Вася. Зціпив зуби, невміло смикав вірьовки.

Бам-дзінь-бом! Бам-дзінь-бом! Бам-дзінь-бом!

Звуки пливуть уже рівніше, вилаштовуються в стрункі ряди, хвилюють, кличуть, звуть! Вони врізуються в чорно-синє грозове небо, навстріч блискавицям і гнівним громам, навстріч потокам зливи і ярим натискам бурі!

І прислухаються люди на полонинах, здивовано-радісно повертають обличчя до урочистого заклику. І витирає сльозу вдова Йвана Стотисячного, ніби вона знову почула рідний голос коханого мужа.

Розбиваю громи! — радіє дзвін.

РОЗБИВАЮ ГРОМИ! — гучно відлунюють гори.

Зоя уже не дивувалась. Збагнула порив Василя. Коли замовкає звук дзвону, коли падає в темряву смерті той, хто кликав людей проти грози, хай інший стане на його місце. Клич повинен звучати невпинно!

Чуєте, люди? Чатуйте серед грози. Хтось потребує вашої допомоги, вашого чутливого серця. Хтось блукає манівцями, хтось знемагає в самотині, хтось жагуче бажає побачити поряд з собою щире обличчя друга. Хто ж допоможе їм, коли ви заснете в грізну годину?

РОЗБИВАЮ ГРОМИ!