Він побачив зачудований погляд, відкриті пелюстки вуст.
— Земля святкує, — прошепотіла вона. — Їй сьогодні радісно. Правда?
— Хіба вона відчуває? — здивувався хлопець. — Ти так мовиш про землю, ніби вона жива.
— А хіба мертва? — вражено запитала дівчина.
— Ну, неорганічна, — знизав плечима Вася.
— Слова, — зітхнула дівчина. — Ти поглянь. Навіщо терміни — органічна, неорганічна? Все навкруги — ніби казка. Трави, дерева, гори вітають сонце. Хіба не відчуваєш щасливого настрою природи? Вчора була гроза, захоплення, очищення. А сьогодні — умиротворення, спокій, ласка, ніжність.
— Суб’єктивне сприйняття, — сказав Вася.
— Хіба? Я знаю, що навіть в найбільшому горі чи злості людина зверне увагу на красу природи і заспокоїться.
— Так можна прийти до висновку, що земля відчуває, як ми її довбемо, — усміхнувся хлопець.
— Може, й відчуває, — помовчавши, відповіла дівчина. — А звідки ти знаєш, що не відчуває?
— Колись я читав роман Конан-Дойля, — сказав Вася. — Про те, як хотіли добратися до гарячих надр землі, а вона дала відсіч.
— Знаю. Я теж читала. "Коли Земля скрикнула". І в мене такі думки виникали. Візьми Землю в цілому… Її зародження, розвиток життя. Ось у просторі виникає газова куля. Вона ще однорідна, досить проста. Потім охолоняє, стає твердою. Пізніше на ній виникають материки, океани… Елементи, складні речовини. А з них утворюються перші краплини життя, ускладнюються… З’являються рослини, тварини…
— Знаю, — буркнув Вася. — Кожен школяр проходить це.
— Проходить, то проходить, а думає не кожен, — засміялась дівчина. — Все ж породжене Землею. Від амеби до людини. Збагни! Все — результат ЖИТТЯ ЗЕМЛІ. І ми — люди — клітини планети. Її вищі клітини. І входимо, як частка, в її організм. Ми — це своєрідний мозок Землі… Невже не ясно?
— Логічно, — пробурмотів Вася. — Треба подумати…
— От бачиш, — зраділа дівчина.
— Тільки він не діє одностайно, — сказав Вася.
— Хворий, — переконано заявила дівчина. — Війни — хвороба. А настане час— він буде як єдине ціле. Тоді людство стане, мов одна істота.
— Все це так, — непевно сказав хлопець, дивлячись на бурхливу течію Катуні. — А докази?
— Ти ж що — хочеш, щоб Земля заговорила з тобою?
— А чого жі
— Багато захотів. Це все ’дно, якби клітина на моїй руці чи на нозі вирішила зав’язати стосунки зі мною. Якщо їй боляче або неприємно, мій мозок відчуває, і я реагую. Чухаюсь, лікуюсь, відпочиваю. Але ввійти в свідомі стосунки неможливо. Так і в цьому випадку. Реакції планети грандіозні — землетруси, грози, катаклізми, опускання й підняття материків, виверження вулканів. Ось яка мова Землі. Спробуй збагни її!
— Начиталась ти фантазій, — зітхнув Вася. — Хіба це геологія? Суцільна вигадка.
Зоя солодко потяглася, схилилася до ріки, хлюпнула кілька разів собі в лице. На її обличчі заграла лукава посмішка.
— А хто тобі сказав, що це не геологія? — запитала вона. — Геологія — це знання про Землю. А коли виявиться, що планета не мертва, а жива, то що? Закрити геологію? Знаєш, учені вже підходять до цієї думки. Я читала. Все частіше кажуть про те, що вугілля не з скам’янілих дерев, а нафта не з мікроорганізмів. Що вони виникли в процесі внутрішнього розвитку Землі. Може, нафта — це якась лімфа планети? А вугілля — жировий шар. А вода — кров…
— То ми п’ємо кров планети? — засміявся Вася. — Аж страшно! І цідимо лімфу. І видовбуємо жир. І лупаємо своїми молотками кості Землі — скелі. Чи не так?
— Нічого страшного нема, — спокійно заперечила Зоя. — Порівняй із власним організмом. Адже клітини мозку у нашому тілі живляться кров’ю, лімфою, жиром. Чому ж нам — клітинам Землі — не робити те саме? Справа в тому, шоб ощадно користуватись тим багатством, не виснажувати свою матір. А то ліси вирубують, повітря засмічують, надра видовбують… А воно ж не відновляється. Всьому є кінець. І земним багатствам теж наступить кінець. Знищуючи Землю, ми знищуємо себе. Чи ж багато людей розуміють це?
— Надіються полетіти в інші світи, — сказав Вася.
— Клітини мозку сподіваються осісти на іншому тілі, умертвивши власне тіло, — гірко сказала Зоя. — Не вийде. Нічого не вийде. Ми повинні розвиватися разом з рідною Землею. І зробити її чарівним садом. Молодою і прекрасною. Щоб вона була, як наречена. І так буде, Васю. Коли настане комунізм. Тоді знаєш, як ласкаво будуть люди ставитись до планети? Як до матері. Відчуватимуть кожен її рух, кожен подих. Берегтимуть, ніжитимуть. І з її лімфи та копалин не потворні громіздкі машини робитимуть, і не зброю, не бомби, а будівлі ясні, дивовижні літальні пристрої — безшумні, зручні. Тоді вся природа стане як гармонійна музика.
— Гарна твоя мрія, — задумливо сказав Вася. — Ти б сподобалась моїй мамі. Вона теж така…
Він сказав цю фразу і схаменувся. Густо почервонів. А Зоя, ніби й не помітивши нічого, радісно озвалася:
— Справді? А хто вона?
— Вчителька.
— Я теж з дитинства хотіла бути вчителькою. А чому ти не розповідаєш про себе? Мені казали, що ти заочно вчишся в інституті? Еге?
— Угу, — промимрив Вася, схилившись до черевика. — Шнурки вічно рвуться. Я, мабуть, піду вже. Візьму проби. Тут по плану належить.
Зоя пильно подивилася на зігнуту постать хлопця, очі її посмутніли. Тихо одказала:
— Ну йди… Довби. А я тим часом зварю що-небудь. Гаразд? А потім — далі…
Вася зник за деревами, а Зоя довго стояла замислившись. Думала про свого супутника. Чому він такий відлюдкуватий? То прогляне ясний промінь в очах, то знову насуне чорна хмара, заступить радість.
Вона підійшла до Васиного рюкзака. Побачила куртку, яку він скинув. Усміхнулась. Діставши голку й нитку, сіла зашивати дірку. Одкусивши нитку, критично оглянула свою роботу. Назирила в рюкзаці дві пари брудних шкарпеток і картату сорочку. Однесла до Катуні, швиденько випрала.
Буркотіла собі під ніс:
— Як можна — носити в рюкзаці бруд?
Поправши, розклала сорочку й носки на камінні.
Потім, розпаливши вогонь, заходилася варити сніданок…
Коли Вася повернувся з ущелини, Зоя сиділа біля вогнища. Весело булькала юшка в казанку, на плоскому камені лежали дві розкриті банки консервів.
Дівчина схилилася перед Васею в жартівливому поклоні.