Ми дали їм мила, цукру. Діти одразу ж подружилися з нами. Дві дівчинки — старші, вже підлітки, а хлопчики дрібні, як мак, від трьох років до десяти. Ми повідомили на базу експедиції, їх заберуть в Усть-Кан. А там — до Бійська. Де ж це бачено — отак людям пропадати?
Того вечора ми з Михайлом мовчали, перезиралися. Замислились про одне й те ж. Про самотність. Щось ми не додумали. Не боюсь признатися тобі, матусю, в них сумнівах. Відокремлення — яке б воно не було — чи не є хвороба? Чи не є падіння?
Трагедія сім’ї старовірів глибоко схвилювала мене. Все передається через людей — подвиги, слава, знання. Ланцюг поколінь. Естафета. В самотині можна підготуватись до подвигу, але він здійснюється для людей.
Лежу увечері, дивлюсь на зоряне небо, вбираю очима вогні далекі, приміряю до них своє життя… Відчуваю, що не можу передати тонкого, нечутного плину тих дум, які спалахують у моїй свідомості. Жаль, що нема поруч подруги, дівчини, яка б розділила і мої шукання, і сумніви. І ніколи, напевне, не буде. Ту віру, віру в любов, неможливо відновити. Надто грубо розбили її…
Сім’ю старовірів одправили черговим рейсом. Вони спочатку опиралися, боялися, жахалися машини. А діти дуже раді. Ще б пак! Все для них нове. Тепер вони підуть у школу, людьми стануть. А тут жили — дикуни дикунами. Шлю тобі сердечні побажання, матусю. Цілую міцно-міцно тебе й бабусю.
Вася.
6
Спливало літо.
Забіліли, зажовтіли на городах гарбузи. Схилилися до землі важкі, повні соняхи — на радість курям і горобцям. Поповзли по шляхах машини, наповнені золотим зерном. Котилися зоряним плином теплі ночі, ніжним маревом, тяжкою працею, курявою битих доріг проходили гарячі серпневі дні.
Ярина Григорівна готувалась до нового навчального року, поралась на городі, чекала вісточки з далекого Алтаю. Помолодшала, поповніла, очі пояснішали, навіть хода стала твердішою.
— Ну, знацця, діла в Ярини з сином славні, — казали сусіди. — Що то радість! Горе не красить чоловіка!
Коли приходили від Васі листи, Ярина Григорівна кидала роботу на городі, йшла у ліс, в найгустіші зарості. Сідала на пеньку, розгортала білі аркушики, списані дрібним почерком. І чувся їй голос сина, і ніхто в не бачив, як сльози капали на рядки, розмиваючи сині букви. Потім вона довго сиділа мовчазна, дивилася замріяно в далечінь і думала, що більше не треба ніякого щастя їй, що вона має всю його повноту.
Одного дня коло воріт з’явився Терентій. Він тихо, непомітно зайшов до дворища, привітався. Ярина спостерегла, що він одягнений у простий полотняний костюм, як колись, у далекі роки. Обличчя змарніле, і живіт менший став.
— Що скажеш? — помовчавши, запитала Ярина. — Яким вітром?
— Не знаю, — гірко відповів Терентій, сумно дивлячись на неї. — Не знаю, Яринко, яким вітром…
— Чому ж до мене? Хіба щось забув? Хіба я щось винна?
— Не те, не те… Покараний я, Ярино. Страшно. Заносився високо. Впав боляче…
— Впав? Куди ж? — не зрозуміла Ярина.
— Зняли мене. Тепер знову в районі. Головою колгоспу. У Яринцях…
Вона усміхнулась самими очима.
— Чим же погано? Там великий колгосп. Люди працьовиті.
— Смієшся? — спантеличено мовив Терентій. — Вартий того. Від міністерства до голови колгоспу. Ганьба.
— Пусте, — втомлено сказала Ярина. — Амбіція одна й тільки. Хліб робиться в колгоспі, на землі, а не в міністерстві. Ти показав себе внизу, а вгору тебе понесла недобра година.
— Може, й правда твоя, — пробурмотів Терентій. — А тільки тепер, після міністерства, я став не той. Щось у нутрі згоріло. Нема радості ні від чого. Пробував косити, адже раніше так любив… не йде. Пішов на ферму — корови дратують. Здається, що люди сміються за плечима, пальцями показують. Був пан, став шмаровозом…
— Ех, Терентію, — суімно сказала Ярина, — ти й досі нічого не збагнув. Пан. Звідки у тебе, комуніста, пиха ота взялася? Та хлібороб найпростіший — паніше твого. Він хліб дає для народу. А ти його шмаровозом обзиваєш! Соромся.
— Лай мене, лай! — смирно сказав Терентій, зітхаючи. — Я заслужив. Тільки пожалій…
— Як же тебе пожаліти? — насмішкувато запитала Ярина. — Борщу насипати? Можна. Ходім-но до хати.
— Не жартуй, Ярино. Я серйозно. Я прийшов недаремно. Мене покинула та… вертихвостка. Ще й квартири половину одсудила. Отак я обдурений, опльований.
— Дивина яка, — знизала плечима Ярина. — Це можна було без ворожки сказати. Що ж ти гадаєші — за очі твої вона полюбила тебе? За чорні брови? Ой Терентію, Терентію, дурню ти нещасний!..
— Лай, лай. Винен. Прозрів. Лише тепер зрозумій, кого я втратив. Лише тепер… Ярино, вернися до мене. Вася хай приїде. Простіть мене. Хай знову буде сім’я. Я самотній, одинокий, як собака. Ярино, не відмовляй…
Довго мовчала Ярина, дивилася на колишнього чоловіка. Рівним голосом сказала:
— Все уже давно вирішено, Терентію. Неможливо з’єднати розбитий черепок. Неможливо зустрітися пішоходам, які пішли різними шляхами. Кожен крок віддаляє їх. Невже не розумієш? Для чого сходитися, ворушити попіл? Там жару нема. Вогонь не запалиш. А без вогню — яке життя?
— То що, — глухо озвався Терентій, опускаючи голову донизу, — кінець? Нема мені вороття?
— Чому ж? — дружньо сказала Ярина. — Думай, шукай. Я тобі двері не зачиняю й до нас. Якщо є бажання. Але склеювати сім’ю — ніколи. Вася вже не назве тебе батьком. Ти страшно образив його. Хто скаже, скільки пережила дитина? Скільки разів він був над прірвою? Краще не торкатися тих рубців. Він вийшов на добру путь. Я підтримаю його. Може, колись, як заживуть рани — побачиш його…
Терентій мовчки повернувся, вийшов за ворота. Самотній, зігнутий, нещасний. Ярина дивилася йому вслід, дивилася в глибину свого серця, шукала там хоч крихту жалю за минулим. Ні, минуле зникло без сліду, як камінь, кинутий у вир. Людське співчуття до колишнього друга лишалось, але жалю за втраченим уже не було.
7
Скінчено щоденну працю. Гудуть від утоми ноги. Та тіло сповнене сили, повноти життя. Якби не вечір, можна було б іти далі й далі, міряючи кам’янисту стежину натрудженими ногами. Гори п’янять і дають незбагненну насолоду — спокій душі. Той спокій, якого так тяжко досягти серед гомону і штовханини життя.