— Він утік з колонії, — злякано прошепотіла Ніна. — І прямо сюди. Ти розумієш?
Гриць різко причинив двері, в щілину сказав:
— Шкутильгай звідси подалі. А то подзвоню в міліцію. Каторжанин. Дружба дружбою, а злочинцям — поворот од дверей. І Ніну забудь. Вона моя наречена!
Гримнули двері. За ними глухо дзвеніли обурені голоси. Вася поплентавсь униз — розчавлений, спустошений за одну хвилину. Куди ж тепер? А, байдуже. На Хрещатик. До прокурора. Хай знову судять. Хай шлють куди завгодно. Попроситись в найважче місце. Щоб працювати. Щоб забути минуле. Він ніколи не матиме подруги…
Краще йти самому в житті.
Вася спустився по вулиці Героїв Революції до Хрещатика. Повернув праворуч. Постояв перед вивіскою. Прочитав грізні слова "Прокурор республіки".
Рішуче відкрив двері, його зупинили. Літня жінка запитала:
— Вам до кого?
— Мені прокурора республіки.
— Тільки його? — усміхнулася жінка.
— Тільки. Дуже важливо.
— Уже пізно, — сказала жінка. — його нема. Але є черговий прокурор. Я проведу.
— А він добрий чоловік? — з надією запитав Вася.
— Чи добрий? — перепитала жінка. — А тобі треба доброго?
— Аякже. Мені — потрібно сердечного. Інакше — не хочу…
Жінка задумалась. Вася дивився на неї, пізнавав у її погляді щось материнське — і в дрібних зморшках біля очей, і в голубому промінні очей.
— А мені розповіси? — запитала вона раптово.
— А ви хіба… прокурор? — Ні. Але я його помічник.
Вася помовчав. Хитався, сумнівався. Потім глибоко вдихнув повітря, ніби перед стрибком у безодню.
— Вам розповім.
Жінка хитнула головою.
— Ходім зі мною.
11
До відправки поїзда лишилося дві хвилини. Жінка глянула на годинник, всміхнулася Васі. Подала руку.
— Мені пора йти. Пробач. Може, ще один такий, як ти, чекає під дверима. Розумієш?
— Розумію, Рає Денисівно! Дякую за все, за все.
— Тепер ти вільний, без плям. Працюй. Не уникай людей. Шукай, підбирай до кожного ключ. Чуєш?
— Де його знайдеш? — сумно оказав Вася.
— Глибше дивись. Можна минути справжній скарб… Придивляйся. Будуть друзі. Буде подруга.
— Ніколи! — скрикнув Вася.
Вона наблизилась до нього, прошепотіла:
— Дурненький. Те, що було, щезне. Розвіється. І прийде справжня. Твоя. Незамінна. Та не зрадить…
Почувся свисток. Сигнал електровоза. Вагони попливли. Майнула табличка "Київ — Владивосток". Рая Денисівна підвела руку. Гукнула:
— Держись, хлопче! Не забувай про ключ!
— Що? — не розчув Вася.
— Ключ! Ключ!
Він приклав руку до грудей, поклонився їй здалека.
Рая Денисівна йшла до воріт вокзалу, сумувала й раділа. Знов частинка її серця відривалась, пішла в море житейське. Чужа дитина, а стала близькою його доля, його покалічене життя, його химерна любов, раннє розчарування і вимушена суворість.
Нічого. Такі, як він, стають справжніми людьми. Тільки їм необхідна буря… Під тиском виростають алмази. Алмазне серце буде незломним. Ой, як потрібні такі людиі І тепер. І завжди. В усі віки…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ЗІРНИЦЯ
Не удари молота, а легкий танець води, співаючи, обточує гігантські валуни.
Рабіндранат ТАГОР
1
Люба матусю!
Нарешті пишу тобі великого листа, з подробицями. Все уляглося, ввійшло у колію, я можу оглянутися, подумати. Ти ще й досі не знаєш, що зі мною сталося, чому я опинився тут, чому був у Києві. Розповім коротко. Я втік з Півночі. Наперед кажу — не жахайся, все скінчилося добре. Знаю, що це було дико, безглуздо, але тоді я не міг інакше. Не витримало серце неправди. Я щасливо добрався до Києва. Дуже хотілось до тебе, та стримав себе, зрозумів, що завариться ще більша каша. Заскочив до Н. — ти знаєш, про кого кажу. Мене просто прогнали. Це зовсім спустошило. Я пішов до прокурори республіки. Його не застав, а говорив з помічницею. Матусю, ти навіть не можеш уявити, наскільки мені пощастило, що я зустрів Раю Денисівну. Я розповів їй про своє життя. Все, все. І про тебе, і про батька. І про свої мрії. І про розчарування.
Мамо, колись я тобі розповім більше. А тепер лише повідомлю, що Рая Денисівна підняла мою "справу", її переглянули, мене виправдали. Запропонували повернутись до батька або до тебе. Я відмовився. До нього навіть на поріг не ступлю. А до тебе — не час. Я повернуся до тебе іншим. Коли знайду себе. І я попрохав Раю Денисівну, щоб вона допомогла мені влаштуватись на роботу. В яку-небудь геологічну партію. Я ще змалку мріяв про походи в далеких, невідомих краях…
І ось я в Сибіру. Точніше, на Алтаї. Працюю колектором в геогрупі. А група та — всього двоє людей. Начальник — молодий хлопець, на два роки старший від мене, скінчив геологічний технікум. Звати Михайлом. Рудий і весь в ластовинні. Мабуть, тому уникає дівчат. Мабуть, тому й спеціальність таку обрав. Дле про це потім. Хочу ще попередити тебе, щоб ти не переоцінювала значення слова "колектор". Це всього-на-всього раб техніка-геолога. Ішак. Завдання моє — колупати, довбати скелі, збирати зразки, складати в рюкзак, перти на спині десятки й сотні кілометрів. Розглядає й оцінює зразки, звичайно, начальник. Тобто Михайло. Я теж "насобачився", як висловлюється Михайло, і можу визначити на око, що за мінерал. Я вже подав заяву на заочне відділення інституту. Буду готуватися. Взимку засядемо в Бійську, тоді можна попрацювати над підручниками. А тепер провадимо маршрутну зйомку місцевості. Почали від гори Білухи, йдемо вниз по Катуні. Місця чарівні. Дикі, величні.
Білуха неповторна. Якась неземна. Ти знаєш — на неї не так просто вилізти, хоч вона й відносно невисока — чотири з половиною кілометри. У неї дві вершини, схожі на сідло. Коли я дивлюсь на цю гору, в мене виникає враження, наче її хтось зробив. Якийсь художник-титан. Отак ішов, ішов по землі, побачив прегарне місце серед тайги, зупинився на хвилинку, витесав з предковічних скель чарівну іграшку і поставив її на подив людям. А сам пішов далі. Ти не смієшся? Ні? Якби ти побачила білу царівну, ти б згодилася зі мною. В ясні дні Білуха звучить. Тиша навколо, цілковита тиша, а в тому мовчанні плине музика. Чари…
Ми потроху віддаляємось від Білухи. Вже видно лише верхівку. Звужується долина. Катунь грізно реве між скелями, скаче водоспадами на порогах. Ні душі. Села десь там, нижче, а тут — первозданна природа. Величні ліси, багаті надра, радіоактивні джерела, високі трави, безліч диких тварин. Колись сюди прийдуть люди, первозданність зникне! А мені жаль. Не так уже й багато лишилося на Землі диких, неторканих місць. Може, треба оберігати їх. Адже не всі люблять штовханину і шум. Інші віддають перевагу самотності. Як нині я і Михайло. У нього навіть є своя теорія відносно цього. Він каже, що людина лише в дитинстві прагне до єднання з іншими людьми. А визріваючи, вона хоче індивідуалізації, викристалізовування, а звідси — самотності. Що у великих групах неможливо виявити весь потенціал розуму, духу, серця. Що так чи інакше колектив обмежує вияв індивідуальності певними рамцями, постановами, інструкціями, законами.