— Тепло, — не вірячи собі, зітхнула Ніна.
— Роздягайтесь, — скупо мовив чоловік, входячи до кімнати. — Сушіться. А то — біда.
Діти швиденько поскидали мокрі лахи, простягли їх до груби. Вбрання парувало. Ніна, примруживши очі, задоволено тулилася ближче до вогню.
— Звідки? — запитав чоловік. — Чого серед ночі блукаєте?
— З табору, — пояснив Вася, сьорбаючи носом. — Піонерського, міжнародного. Знаєте? Недалеко тут, на перевалі…
— Знаю.
— Організована поміч лісництву. Посадка ялинок. О! А ми не захотіли. Скучно. Так ми вирішили шукати скарби Довбуша. О! А потім — гроза! Ми заблудилися. А потім — ваш дзвін. Якби не він, то…
— Гм, — сказав чоловік чи то схвально, чи то осудливо. — Скарби Довбуша…
— А ви хто? — запитала Ніна.
— Дзвонар я. Дзвонар з діда-прадіда.
— Що — для церкви дзвоните?
— Закрита церква, — пояснив чоловік. — Вже давно. Я сам дзвоню. На пожежу, не дай бог, на похорон, на загальні збори. Далеко чути. Або на грозу.
— Як на грозу? — здивувався Вася.
— А от так, як сьогодні!
— А нащо?
— Розбиваю громи.
Діти вражено дивилися на дзвонаря, перезиралися.
— Розбиваєте… громи? — перепитав Вася.
— Еге ж…
— І помагає?
Чоловік усміхнувся.
— Аякже. Ось, видите, вам помогло. Знайшли дорогу. Ну, сушіться, а я ще подзвоню. Гроза ж не вщухає…
Він повернувся, вайлувато протиснувся в двері. Діти чули, як скрипіли під його ногами сходи на дзвіницю.
— Що ж це таке? — прошепотіла Ніна.
— Може, божевільний? — озвався Гриць.
— Сам ти божевільний, — розгнівався Вася. — Якби не він, то ми б ще й досі дрижали в горах!
— Якби не ти, то ми б спали в ліжках, — огризнувся Гриць.
— Ти панянка, — сплюнув Вася. — Лиш трошки щось не так, зразу скиглиш! А ще мрієш про польоти в космос!
— А ти хвастун! — скипів Гриць. — Казав — скарби Довбуша, скарби Довбуша! А де вони?
— А те, що стріли, — хіба не цікаво? Оцей чоловік, що розбиває громи?
— Як же, так і розбиває! — засміявся Гриць. — Запитаєш Івана Гнатовича, фізика нашого. Він тобі скаже, чи можна розбивати громи. Забобон. І все!
Заглушуючи їхню сварку, згори знову пролунав гук дзвону. Потім зазвучали веселі підголоски.
Вася хутенько одягнув підсушені шорти й курточку, рушив до дверей.
— Куди ти? — стривожилась Ніна.
— А на дзвіницю.
— Чого?
— Послухаю…
— Хай іде, — сказав Гриць. — Хай мерзне, як дурний…
Вася не відповів на образу.
Вгору вели вузькі сходи. Вся дзвіниця гула, дрижала від дзвону, в широкі щілини між дошками миготіли блискавиці, зловісно шуміли десь недалеко потоки.
Хлопець вийшов на вузький майданчик, обгороджений високим бар’єром. Під навісом стояв дзвонар і, ледве рухаючи руками, смикав за вірьовки, прив’язані до бил. Дзвони грайливо хиталися, весело співали — наперекір лютій стихії, на зло грому й блискавицям! Вася нишком стояв на сходах, дивився на дзвонаря, щулився від пронизливого вітру. "Забобон", — чулися йому Грицеві іронічні слова. "Божевільний". Та чому ж так радісно стояти отут, на холоді, і дивитися на цього мовчазного, впевненого, суворого чоловіка. Там, внизу, безтурботно сплять люди, над ними котяться громи, шумить злива… Лише дзвонар не спить. Море пітьми облягає його, нікого нема поряд, небеса загрожують знищити його, спопелити, а він не боїться, стоїть, дзвонить — один проти цілого неба.
Розбиває громи!
Чоловік оглянувся, побачив хлопця. Одною рукою продовжував дзвонити, другою притягнув Васю до себе, Щржрив кептарем. Хлопцеві стало затишно, тепло, у вусі відлунював стук серця дзвонаря.
Стук-стук-стук! — невтомно б’є серце.
Бам-дзінь-бом! — закликає дзвін.
Гуррр-гар-гурраа! — лютує над горами гроза.
Нарешті почувся лагідний голос:
— Ходімо, хлопчику. Гроза затихає.
Вони спустилися вниз. Ніна та Гриць сиділи біля грубки, обнявши руками коліна. Побачивши дзвонаря, Гриць жалібно сказав:
— А їсти хочеться! Здається, весь світ з’їв би!..
Дзвонар добродушно всміхнувся. Між волоссям, що густо вкривало його обличчя, блиснули ласкою ясні очі.
— Навіщо ж весь світ? Є хліб. Є картопля. Зараз спечемо. В попелі. Потерпіть.
Дзвонар притягнув до грубки чотири обрубки пнів. Звелів дітям сідати на них і сам теж сів. Розкривши дверцята, поворушив жар, розгорнув його, укинув картоплю, потім затрусив попелом. А вже згори засипав товстим шаром жарин. Після того він поклав вузлуваті, бронзові руки на коліна, задумався про щось своє, непорушно дивячись на вогонь. Чорно-сиві брови зійшлися докупи, між ними пролягала глибока зморшка. Здавалося, що дзвонар чогось гнівається. Та очі в нього були прозорі, добрі, і у всій зігнутій постаті вгадувалися лише ласка й безпосередність.
Дзвонар перший порушив мовчанку. Не повертаючись до дітей, він запитав:
— То звідки ж ви?
— З Київщини, — сказав Вася.
— Всі троє?
— Еге. Нагородили нас путівкою в табір. Нінку за відмінне навчання. Грицька — за організацію стінгазети, а мене — за геологічну колекцію…
— Молодці, — похвалив дзвонар. — А мене звати вуйко Йван. А прізвище — Стотисячний.
— Стотисячний? — здивувався Гриць. — То ви, мабуть, були багатим?
— О, ми були пани, — усміхнувся дзвонар, — на трьох одні штани, та й ті не наші. Не вгадав, хлопче, звідки пішло прізвище. То мій прадід, коли ще була панщина польська, ходив у опришки…
— Як Довбуш? — запитав Вася.
— Еге. Запалив він свічки не одному пану. Потім спіймали його. Привезли до панського двору. Катували страшно. Перед всім селом. Хтів пан, щоб поклонився опришок йому, щоб зрікся бунтарства. Навіть помилувати обіцяв, дарувати життя, коли покається! Не зігнувся прадід, гордо сказав: "Всі рівні перед сонцем. Всі народжуються однакові — і пани, і хлопи… Не поклонюсь, не бувати цьому! Волію краще згинути!"
— Здорово! — не стримався Вася. — То був справжній герой!
— Еге ж! — згодився дзвонар, тяжко зітхнувши. — Як тільки він схазав отаке, пан гнівно закричав: "Бидло нещасне! Ще сміє вважати себе рівним з панами! Ти хлоп стотисячний! Панів — одиниці, а вас тисячі! Віднині весь твій рід буде стотисячний! Таке моє веління — хай буде прізвище їхнього роду — Стотисячні!" Вислухав те прадід, усміхнувся гордо: "Гей, дурний пане! Добре прізвище дав нашому роду! Бо тебе шляк скоро трафить, маю на те надію, а наш рід — стотисячний — на віки вічні залишиться!"