Старий Моор. Не дивись на мене, Амаліє!
Герман. Йому дали прапор, і він полинув пруським льотом переможним. Нам довелось лежати під одним шатром. Він багато розповідав про свого старого батька, про кращі, давноминулі дні... про втрачені надії — і сльози набігали нам на очі.
Старий Моор (ховає обличчя в подушку). О, перестань, перестань!
Герман. Через тиждень був великий бій під Прагою... Смію вас запевнити, що ваш син поводився як відважний воїн. Він робив чудеса на очах цілої армії. П'ять полків змінилось навколо нього, а він усе стояв. Ядра лягали праворуч і ліворуч од нього, а ваш син усе стояв. Куля роздробила йому праву руку, син ваш узяв прапор у ліву і стояв...
Амалія (у захваті). Гектор, Гектор! Чуєте? Він усе стояв...
Герман. Увечері я знайшов його на полі бою, він упав під свистом куль: лівою рукою він стримував кров, що струменіла з рани, права судорожно вчепилась у землю. "Брате! — крикнув він до мене.— По рядах пройшла чутка, ніби генерала годину тому вбито".— "Він убитий,— сказав я,— а що з тобою?" — "Коли так, то хто хоробрий солдат,— скрикнув він і відняв ліву руку від рани,— іди слідом за своїм генералом, як я!" — Невдовзі його велика душа відлетіла вслід за героєм.
Франц (люто наступаючи на Германа). Хай печать смерті замкне твої прокляті уста! Чи ти прийшов сюди, щоб завдати нашому батькові смертельного удару?.. Батьку! Амаліє! Батьку!
Герман. Ось остання воля мого вмираючого товариша. "Візьми цей меч,— прохрипів він,— передаси його старому моєму батькові. Кров його сина запеклась на ньому. За нього помстились,— він може радіти. Скажи йому, що його прокляття штовхнуло мене в битву і в обійми смерті і що я загинув з розпачу". Його останній подих був — Амалія.
Амалія (наче прокинувшись від смертного сну). Його останній подих був — Амалія!
Старий Моор (з жахливим зойком рве на собі волосся). Моє прокляття штовхнуло його в обійми смерті! Він загинув з розпачу!
Франц (бігаючи по кімнаті). О, що ви наробили, батьку? Мій Карле, брате мій!
Герман. Ось меч і ось портрет, що він у тій хвилині зняв з грудей! На ньому ця панна мов викапана. "Це моєму братові Францу",— сказав він. Не знаю, що він хотів цим сказати.
Франц (з удаваним здивуванням). Мені? Портрет Ама-лії? Мені... Карл... Амалію? Мені?
Амалія (гнівно наступає на Германа). Продажний, підкуплений дурисвіте! (Різко хапає його.)
Герман. Ні, я не дурисвіт, ласкава панно! Самі погляньте, хіба це не ваш портрет... Ви, може, самі йому дали його.
Франц. Клянусь богом, Амаліє, це твій портрет! Справді твій!
Амалія (повертає йому портрет). Мій, мій! О небо!
Старий Моор (з зойком роздирає собі обличчя). О, горе, горе! Моє прокляття штовхнуло його на смерть! Він загинув з розпачу!
Амалія. І він згадав про мене в останню важку годину смерті, про мене! Ангельська душа... Коли над ним уже маяв чорний прапор смерті — згадав про мене!..
Старий Моор (бурмоче). Моє прокляття штовхнуло його в обійми смерті!.. Мій син загинув з розпачу!
Герман. Ні, я не витримаю цього горя! Прощайте, шановний пане! (Тихо до Франца.) І навіщо ви це зробили, паничу? (Швидко виходить.)
Амалія (схопившись, услід йому). Зажди, зажди! Які були його останні слова?
Герман (кричить, обернувшись). Його останній подих був — Амалія! (Виходить.)
Амалія. Його останній подих був — Амалія!.. Ні, ти не дурисвіт! То це правда... правда... він умер!., умер!.. (Хитаєть* ся й падає.) Умер... Карл умер...
Франц. Що я бачу? Що це написано на мечі? Тут кров'ю написано — Амалія!
Амалія. Його рукою?
Франц. Справді це бачу я чи це мені сниться? Бачиш цей кривавий напис: "Франце, не залишай моєї А малії". Глянь же, глянь! І на другому боці: "Амаліє, твою клятву скасувала всемогутня смерть". — Ти бачиш, бачиш? Він писав це німіючою рукою, писав гарячою кров'ю свого серця, писав на врочистому порозі вічності! Його відлітаючий дух затримався, щоб з'єднати Франца й Амалію.
Амалія. Боже милосердий! Це його рука... Він ніколи не любив мене. (Швидко виходить.)
Франц (тупнувши ногою). Прокляття! Вся моя вмілість безсила перед цією впертістю.
Старий Моор. Горе, горе!.. Не покидай мене, моя доню!.$ Франце, Франце! Верни мені мого сина!
Франц. А хто прокляв його? Хто послав свого сина в бій, на смерть і розпач?.. О, це був ангел, це був скарб небесний! Прокляття його катам! Прокляття, прокляття на вашу голову!
Старий Моор (б'є себе кулаком у груди і в голову). Це був ангел, це був скарб небесний! Прокляття, прокляття, загибель і прокляття на мою голову! Це я, батько, вбив свого великого сина! Він любив мене до самої смерті! Мені на злість він кинувся в бій, на смерть! О, нелюд я! Нелюд! (Лютує на самого себе.)
Франц. Його вже нема, що ж допоможуть ці зойки поне-вчасні? (З уїдливим сміхом.) Легше вбити, ніж воскресити. Ніколи вже не вернути його з могили.
Старий Моор. Ніколи, ніколи, ніколи не вернути його з могили! Його нема, він втрачений навіки!.. Це ти своїми наговорами вирвав у мене прокляття, ти... ти... Верни мені мого сина!
Франц. Не доводьте мене до гніву. Я залишаю вас смерті!
Старий Моор. Потворо! Потворо! Віддай мені мого сина! (Зривається з крісла, хоче схопити Франца за горло, але той відштовхує його.)
Франц. Безсилі кості! І ви ще зважуєтесь... Вмирайте! Загиньте з розпачу! (Виходить.)
Старий Моор. Хай поб'є тебе тисяча прокльонів! Ти викрав сина з моїх обіймів. (Повний розпачу кидається в кріслі.) О, горе мені, горе! Бути в розпачі — і не вмерти!.. Вони тікають, залишають мене смерті... мій ангел-охоронець тікає від мене, святі відступаються від сивочолого убивці... Горе мені, горе! Невже ніхто не підтримає мою голову, ніхто не визволить мою бентежну душу? Ні синів, ні дочок, ні друзів!.. Тільки чужі люди... Ніхто не хоче... один... всіма покинутий... О, горе, горе! Бути в розпачі — і не вмерти!
Амалія — з заплаканими очима.
Старий Моор. Амаліє! Посланнице небес! Ти прийшла визволити мою душу?
Амалія (лагідно). Ви втратили прекрасного сина.
Старий Моор. Убив — хочеш ти сказати. З тягарем цього злочину стану я перед престолом Всевишнього судді.
Амалія. О ні, скорботний старче! Отець небесний узяв^ його до себе. Ми були б надто щасливі в цьому світі... Там, там, в надсонячній височині ми знову побачимось.