Герман. Що ви? (Радіючи.) Швидше куля полетить назад і розворушить тельбухи стрільцеві... Здайтеся на мене! Дозвольте мені тільки діяти. Прощайте!
Франц (кричить йому навздогін). Урожай буде твій, любий Германе! (Сам.) Коли віл звезе весь хліб до клуні, йому доводиться задовольнятися сіном. Скотарку тобі, а не Амалію! (Виходить.)
ЯВА ДРУГА Спочивальня старого Моора. Старий Моор спить у кріслі. Амалія.
Амалія (підходить навшпиньки). Тихо, тихо! Він дрімає. (Стає перед сплячим.) Який прекрасний, який величний... Такими святих малюють... Ні, я не можу на тебе гніватись! Вкрите сивиною чоло, не можу я на тебе гніватись! Спочивай спокійно і радісно прокинься,— я одна піду назустріч стражданням.
Старий Моор (крізь сон). Сину мій! Сину мій! Сину мій!
Амалія (хапає його за руку). Тсс... тсс!.. Він сина бачить уві сні.
Старий Моор. Це ти? Справді ти? Як ти змарнів! Не дивись на мене такими сумними очима! Мені й без того важко..
Амалія (будить його). Прокиньтесь, любий таточку! Це тільки сон. Заспокойтесь!
Хай живе (лат.).
Старий Моор (спросоння). Його тут не було? І я не тиснув йому руки? Негідний Франце! Ти хочеш вирвати його навіть із снів моїх!
Амалія. Чуєш, Амаліє?
Старий Моор (прокинувшись). Де він? Де? Де я? Це ти, Амаліє?
Амалія. Як ви себе почуваєте? Ви спали таким здоровим <ном.
Старий Моор. Мені снився мій син. Чому цей сон не триває далі? Може, я почув би прощення з його уст.
Амалія. Ангели не пам'ятають зла,— він вам прощає. (Із смутком бере його руку.) Батьку мого Карла! Я прощаю вам.
Старий Моор. Ні, доню моя! Ця смертельна блідість на твоїм обличчі осуджує батька. Бідолашна дівчино! Я позбавиэ тебе радощів юності твоєї... О, не проклинай мене!
Амалія (ніжно цілує йому руку). Вас?
Старий Моор. Ти знаєш цей портрет, моя доню?
Амалія. Карл!
Старий Мо о-р. Таким він був, коли йому йшов шістнадцятий рік. Тепер він не такий... О, все в мені перевертається! Ця лагідність обернулась в обурення, цей усміх — в розпач... Чи не правда, Амаліє, ти малювала цей портрет у день його народження, в жасміновій альтанці? О моя доню! Який я був щасливий з вашої любові!
Амалія (не зводячи очей з портрета). Ні! Ні! Це не він! Клянусь богом! Це не Карл!.. Тут, тут (показує на своє серце й голову) він зовсім, зовсім інший. Фарби надто бліді, щоб відбити небесний дух, який палав огнем в його очах. Геть цей портрет. Він написаний надто по-земному! Я ж тільки вчилась малювати!
Старий Моор. Цей привітний, теплий погляд... Якби він стояв біля моєї постелі, я жив би навіть і в самій смерті! Ніколи, ніколи я не вмер би!
Амалія. Ви ніколи, ніколи не вмерли б! Це був би стрибок, як от від однієї думки перескакують до іншої, прекраснішої... Цей погляд світив би вам і за гробом. Цей погляд підніс би вас над зорі!
Старий Моор, Як важко, як сумно! Я вмираю, а мого сина Карла тут нема... мене понесуть ховати, і він не поплаче над моєю могилою... Як солодко заснути смертним сном, коли тебе заколисує синова молитва, це колискова пісня.
Амалія (мрійно). Так, солодко, невимовно солодко заснути смертним сном, коли тебе заколисують співи коханого... може, сон продовжується й в могилі — довгий, вічний нескінченний сон про Карла, аж поки пролунає дзвін воскресіння... (Схопив" шисъ у захвати) І тоді — навіки в його обіймах! (Пауза. Вона підходить до клавесина і грає.)
Ти тікаєш, Гекторе, від мене
В бій, де Еакіда меч шалений
Вже Патроклові готує дань?
А кому ж дитя твоє навчати —
Кидать спис, безсмертних шанувати,
Як тебе поглине Ксанту хлань?
Старий Моор. Чудова пісня, моя доню. Ти повинна її проспівати мені перед моєю смертю.
Амалія. Це прощання Андромахи з Гектором. Ми з Карлом часто співали її під звуки лютні. (Продовжує грати.)
Дай, дружино люба, смертну зброю —
Я помчу в кривавім вихрі бою,
Іліон я захищу грудьми.
Збережуть Астіанакса боги!
За вітчизну вмру я без тривоги, —
Стрінемось в Елізіумі ми К
Входить Д а н і е л ь.
Д а н і е л ь. Вас питає надворі якийсь чоловік. Він просить допустити його до вас,— він має для вас важливу звістку.
Старий Моор. Для мене важливе тільки одне на світі — ти знаєш це, Амаліє... Може, це якийсь нещасний, що потребує моєї допомоги? Він не піде звідси з гірким зітханням.
Амалія. Якщо це жебрак, то впусти його швидше.
Даніель виходить.
Старий Моор. Амаліє! Амаліє! Пожалій мене! Амалія (продовжує грати).
Чую — змовкне брязк твоєї зброї, Ржею меч твій візьметься в спокої, І Пріама згине славний рід! Зійдеш ти в безсонячні оселі, Де Коцит ридає у пустелі. В Леті вмре твого кохання цвіт.
Всі бажання, мрії, думи
Хай потопить Лета в чорній стумі.
Тільки не мою любов!
Он бушує ворог за стіною —
Дай мій меч і не ридай за мною!
Не загине Гектора любов.
Франц, Герман переодягнений. Даніель.
1 У пісні Амалії розповідається про один епізод з часів греко-троянської війни — прощання траянського героя з своєю дружиною Андромахою і маленьким сином Астіанаксом, описане в VI пісні Гомерової "Іліади". Е л і-з і у м — у Гомера гарна місцевість на крайньому заході, де люди живуть щасливим життям; у пізніших греків — місцеперебування тіней героїв і доброчесних людей (античний рай).
Франц. Ось той чоловік. Жахливі вісті, каже він, чекають на вас. Чи можете ви їх вислухати?
Старий Моор. Цікавить мене тільки одна. Підійди сюди, мій друже, і не щади мене. Дайте йому келих вина!
Герман (змінивши голос). Ласкавий пане! Не гнівайтесь на бідного чоловіка, якщо він проти своєї волі вразить ваше серце. Я чужинець у цій країні, але я знаю вас дуже добре: ви батько Карла фон-Моора.
Старий Моор. Звідки ти це знаєш?
Герман. Я знав вашого сина...
Амалія (схопившись). Він живий? Живий? Ти знаєш його? Де він? Де, де? (Хоче вибігти з кімнати.)
Старий Моор. Ти знаєш що-небудь про мого сина?
Герман. Він учився в Лейпцігу. Звідти він подався вже й не знаю як далеко. Він виходив усю Німеччину і, як сам він мені розповідав, босий, з непокритою головою, випрошував під дверима хліб. Через п'ять місяців знову виникла ця злощасна війна Пруссії з Австрією, а що йому не було на що більше сподіватись у цьому світі, то він пішов за переможним боєм барабанів Фрід-ріха в Богемію. "Дозвольте мені,— сказав він великому Швері-ну,— вмерти смертю героя. У мене більш немає батька!"