— Скажи мені щось нове, — відповіла Роня, — таке, чого я не знаю краще за тебе. А як ні, то мовчи! — Крім того, це мій ліс. І твій, дочко розбійника, так, твій теж! Але якщо ти хочеш, щоб він був тільки твій, то ти ще дурніша, ніж я подумав, коли побачив тебе вперше.
Він неприязно дивився на Роню, і його ясні очі потемніли з гніву. Видно було, що вона йому не подобалась. От і добре, подумала Роня, нехай собі думає, що хоче, а вона негайно повернеться додому, щоб більше його не бачити.
— Я залюбки поділюся лісом з лисами, совами й павуками, але не з тобою, — мовила Роня й пішла.
Раптом вона помітила, що на ліс насувається туман. Сірий, перістий, він здіймався з землі й клубочився між деревами. Сонце миттю зникло, згасли золоті відблиски, не видно було ні стежки, ні каміння. Але це не лякало Роню. Вона однаково зуміє добратися до Матісової фортеці навіть у най густіший туман і буде вдома, поки Ловіса заспіває "Пісню лісовиків".
А як же Бірк? Мабуть, він утрапив би на кожну стежку в Борчиному лісі, а тут, у Матісовому, навряд чи знає дорогу. Ну, то нехай сидить собі з лисами, подумала Роня. Може, досидить, поки настане новий день, без туману.
Враз вона почула з туману голос:
— Роню!
Он як, тепер він уже знає, як її звати! Тепер вона вже не просто дочка розбійника. Бірк знов погукав:
— Роню!
— Чого тобі треба? — озвалася вона.
За мить він уже був біля неї.
— Цей туман мене трохи лякає.
— Ага, боїшся, що не втрапиш додому, до свого злодійського кубла? То хай лиси поділяться з тобою своєю норою, ти ж бо ладен з усіма ділитися лісом!
Бірк засміявся.
— Ти твердіша за камінь, дочко розбійника. Але краще знаєш дорогу до Матісової фортеці. Можна мені триматися за полу твоєї куртки, поки ми виберемося з лісу?
— Не підходь до мене, — сказала Роня, проте розмотала шкіряну линву, якою вже раз була врятувала хлопця, й подала йому кінець. — На! Але раджу тобі триматися від мене на довжину линви!
— Як хочеш, жорстока дочко розбійника, — погодився Бірк.
І вони рушили з лісу. Навколо них густішав туман, а вони мовчки йшли — на довжину линви одне від одного, як наказала Роня.
Тепер головне було не згубити стежки. Роня знала, що досить раз схибити — і вони заблукають у тумані. Та вона не боялася. Перевіряючи руками й ногами дерева й камені, які правили їй за дороговказ, вона посувалася вперед, щоправда, поволі, але ще був час добратися додому, поки мати заспіває "Пісню лісовиків". Ні, боятися їй не було чого.
Хоч вона ніколи ще не мандрувала так дивно, як тепер. Здавалося, все в лісі вимерло, все зникло, і Роню охопив якийсь гнітючий настрій. Якщо це її ліс, той, що його вона знала й любила, то чому тепер тут так тихо й моторошно? І що це причаїлося в тумані? Там щось було, чуже й небезпечне, але Роня не знала, що саме. І це її лякало.
Скоро я буду вдома, думала вона, щоб заспокоїти себе, скоро лежатиму в своїй постелі й слухатиму, як мати співає "Пісню лісовиків".
Та нічого не допомагало, її посів страх. Вона ще зроду так не боялася. Роня погукала Бірка, але голос у неї був жалісливий. Ніколи ще він не бринів так моторошно, і це ще дужче налякало її. Я починаю божеволіти від усього цього, подумала вона, отут мені й кінець.
Тієї миті з густого туману долинула приємна сумна мелодія. Там хтось співав, і той спів був дуже дивний, Роня зроду такого не чула. Ох, який гарний, як він наповнював чарами її ліс! Роня зненацька заспокоїлась, страху її мов не було. Вона зупинилася, всім тілом убираючи в себе ті незвичайні звуки. Яка ж чудова мелодія! Як вона вабить, як знаджує! Роня відчувала, що ті, хто співав, хотіли, щоб вона залишила стежку й пішла на голос їхньої чарівної пісні..
Спів погучнішав. Серце в Роні защеміло, і вона враз забула "Пісню лісовиків", що чекала на неї вдома. Забула все, хотіла тепер тільки піти до тих, хто вабив її з туману.
— Я йду, йду! — гукнула вона і ступила кілька кроків убік.
Але тієї миті шкіряна линва так смикнулася, що Роня з несподіванки впала.
— Куди ти йдеш! — закричав Бірк. — Хіба ти не знаєш, що пропадеш навіки, якщо даси підземлянам знадити себе?
Підземляни! Роня чула про них і знала, що вони виходять до лісу з темної глибини тільки тоді, як упаде туман. Досі вона їх ніколи не зустрічала, але тепер хотіла піти з ними, байдуже куди. Хотіла жити з їхнім співом, якщо навіть доведеться назавжди лишитись у підземеллі.
— Я йду, йду! Вже йду! — знов гукнула Роня і рушила з місця.
Але біля неї був Бірк і не пускав її.
— Пусти мене! — крикнула Роня й почала завзято пручатися.
Проте Бірк міцно тримав її.
— Не занепащай себе, — сказав він. Та Роня не слухала його, бо той спів став такий гучний, що сповнював своїм гомоном весь ліс, а саму її непереборною тугою.
— Я йду, йду! — втретє крикнула Роня, вириваючись від Бірка.
Вона пручалася, кричала, плакала і врешті боляче вкусила хлопця в щоку. Але він міцно тримав її.
Вони довго змагалися, аж раптом туман піднявся так само швидко, як був упав. І тієї миті спів затих. Роня оглянулась навколо, ніби щойно прокинулася зі сну. Вона побачила стежку, що вела додому, і червоне сонце, яке сідало за лісисті вершини. І побачила Бірка. Він стояв біля самої неї.
— Я ж сказала, тримайся на довжину линви, — нагадала вона йому. Тоді помітила його закривавлену, щоку й запитала — Тебе вкусив лис?
Бірк нічого не відповів. Він змотав шкіряну линву й віддав її Роні.
— Дякую. Тепер я вже сам утраплю додому, до Борчиної твердині.
Роня позирнула на нього з-під навислого на чоло пасма. Раптом їй чомусь стало важко по-справжньому сердитись на нього.
— Іди до бісової матері! — без злості сказала вона й побігла геть.
5
Того вечора Роня довго сиділа перед вогнищем з батьком і нарешті згадала, що хотіла дізнатися в нього.
— Що ви брали без дозволу? Про що-то казав Борка?
— Гм, — озвався Матіс. — Як я боявся, доню, що ти в тумані не втрапиш додому.
— Але ж утрапила, — відповіла Роня. — То що ви брали без дозволу?
— Глянь, — мовив Матіс і зацікавлено показав на жар. — Правда ж, там ніби сидить чоловік? І схожий на Борку, тьху!
Проте Роня не захотіла дивитися на якогось там Борку в жару, їй було байдуже до нього.