— Я пам'ятатиму про це, — сказала Роня.
Матіс зітхнув і міцно пригорнув її до себе.
— Ти хіба забула, чого я казав тобі остерігатися?
Ні, вона, звичайно, не забула. І наступними днями тільки те й робила, що остерігалася того, що було небезпечне, і вчилася не боятись. Матіс попереджав, щоб вона не впала в річку, тому Роня гасала донесхочу по слизькому камінні над річкою там, де найдужче шуміла вода. Бо ж не могла вона ходити по лісі й остерігатися, щоб не впасти в річку. Адже щоб із науки була якась користь, треба вчитись не будь-де, а біля водоспадів. Бо добиратися до водоспадів Ро-ні доводилося з боку Матісової гори, яка стрімко збігала до річки. Першого разу їй було дуже важко, вона так боялася, що навіть заплющила очі. Але поступово вона сміливішала, бо вже знала, де є розколини, куди можна стати ногою і як треба чіплятися пальцями, щоб не зірватись і не полетіти задки у водоспад.
Як добре, думала Роня, що вона знайшла місце, де можна остерігатися, щоб не полетіти у водоспад, і заразом учитися не боятись!
Так минали дні. Роня остерігалась і вчилася стільки, що Матіс і Ловіса навіть не подумали б, і нарешті стала спритна, мов маленька тваринка, гнучка й дужа. Тепер вона нічогісінько не боялася. Ні сірячків, ні літавиць, не боялася, що заблукає в лісі й що впаде в річку. Правда, вона ще не почала остерігатися, щоб не впасти в Пекельну прірву, але мала намір скоро спробувати й цього.
Саму Матісову фортецю вона дослідила всю до верхівки. Побувала в усіх порожніх залах, куди, крім неї, ніхто й ногою не ступав, і не заблукала в підземних переходах, у темних льохах і склепіннях. Роня тепер знала всі потаємні фортечні переходи і всі потаємні лісові стежки. Хоч, звичайно, більше любила ліс і бігала по ньому цілий день.
Та коли наставав вечір і западала темрява, коли в кам'яній залі горіло вогнище, вона верталася додому, втомлена до знемоги від цілоденного остерігання всього небезпечного й від навчання не боятися. На той час Матіс та його розбійники також поверталися з лісу, і Роня сиділа разом з усіма й співала розбійницьких пісень. Але про їхнє розбійницьке життя дівчина нічого не знала. Вона бачила, як вони приїздили ввечері з крамом, навантаженим верхи на коней, з різним добром у мішках і шкіряних торбах, у паках і скринях. Але звідки бралося те добро, їй ніхто не пояснював, і вона не цікавилася тим, так само, як не цікавилася, звідки береться дощ. Вона ж бо вже помітила, що на світі просто є всього повно.
Інколи вона чула розмову про розбійників Борки й тоді згадувала, що їх також треба остерігатися. Але досі вона ще не бачила жодного з них.
— Якби Борка не був таким собакою, я б йому, може, й поспівчував, — сказав одного вечора Матіс. — Сторожа ганяється за ним по Борчиному лісі, він тепер не має хвилини спокою. Скоро його викурять із кубла. Він поганець, нічого не скажеш, та однаково…
— У Борчиній ватазі що не розбійник, то й поганець, — мовив Лисий Пер, і всі з ним погодилися.
Яке щастя, що Матісові розбійники багато кращі, подумала Роня і обвела їх поглядом. Вони сиділи біля довгого столу й сьорбали юшку. Вони, щоправда, були зарослі, брудні, сварливі й нестримні, та Роня ніколи не чула, щоб хтось називав їх поганцями. Лисий Пер і Тупак, Блазній і Бевзень, Данчик і Такало, Клешня і Костомаха, Щасливець і Невдаха, Зухвалець і Плескатий — усі вони її друзі. Роня знала, що за неї вони ладні піти у вогонь і у воду.
— Дякувати богу, що ми у фортеці, — сказав Матіс. — Тут ми в безпеці, як лис у норі чи орел на вершині скелі. Ті старостині йолопи знають, що якби поткнулися сюди й надумали зчинити бучу, ми б послали їх до бісової матері.
— Так, що вони аж квакнули б, — задоволено сказав Лисий Пер.
Усі розбійники погодилися з ним і довго реготали, уявляючи собі, яка дурна була б сторожа, коли б спробувала дістатися до Матісової фортеці, що стояла на скелі, неприступна з усіх боків. Тільки з південного боку зміїлася вниз вузенька стежечка і зникала в лісі. А з трьох інших боків від фортеці спадали прямовисні кручі. Хай би ті йолопи спробували вилізти на них, жартували розбійники. Вони ж бо не знали, де Роня вчилася не боятись.
— А якщо захочуть добратися до нас стежкою, то неодмінно застрянуть біля Вовчої пастки, — повів далі Матіс. — Ми їх зупинимо там каміняччям. Та й не тільки ним, якщо буде треба.
— Не тільки ним, якщо буде треба, — і собі сказав Лисий Пер і пирхнув, уявивши, як вони спинятимуть сторожу біля Вовчої пастки. — За свій вік я там передавив чимало вовків, — додав він. — Але тепер уже надто старий і давлю тільки власні блохи, ха-ха-ха!
Роня розуміла: Лисого Пера шкода, що він такий старий, та ніяк не розуміла, нащо старостиним йолопам зчиняти бучу біля Вовчої пастки. Зрештою, вона була сонна й не мала сили роздумувати про це. Вона залізла в свою постіль і полежала там, не засинаючи, поки не почула "Пісні лісовиків", яку мати співала щовечора, коли для розбійників була пора залишати вогнище й розходитися до своїх спалень. У кам'яній залі спали тільки троє — Роня, Матіс і Ловіса. Роні подобалося лежати в постелі й крізь нещільно запнуту завісу спостерігати, як у вогнищі жеврів і пригасав жар, коли мати вже співала. Скільки дівчина пам'ятала себе, вона завжди чула, як її мати співала на добраніч "Пісню лісовиків". Роня знала, що тепер пора спати, але, поки сон зліплював їй очі, вона радісно думала: "Завтра я знов устану!" І дівчина схоплювалася, тільки-но починав сіріти новий день. І хоч би яка була погода, вона квапилась до лісу, й Ловіса давала їй у дорогу шкіряну торбину з хлібом і молоком.
— Ти дитина громовиці, — казала мати, — і дитина літавиць, а таких темній силі легко зманити, це кожен знає. Тож гляди, щоб тебе не забрали літавиці!
Роня вже не раз бачила, як літавиці ширяли над лісом, вона тоді швиденько рачкувала в кущі й ховалася. В Матісовому лісі на людину чигає багато небезпек, та літавиці найнебезпечніші. Їх треба остерігатися, як хочеш вижити, казав Матіс. І найбільше через них він так довго не випускав Роні з фортеці. Літавиці гарні, шалені й жорстокі. Невблаганними, мов камінь, очима вони вдивлялися в лісову гущавину, шукаючи, кого б роздерти до крові своїми гострими пазурами.