— Оце ти хоч раз сказав щось розумне, Матісе! Як добре було б мати сильну ватагу! І під орудою сильного ватажка! Я знаю такого, що міг би ним стати, — сказав він і показав на себе. — Сильного й тямущого. Я такий і є!
Матіс зареготав так, що аж луна пішла навколо.
— Зараз я тобі покажу, хто підходить на ватажка!
Отож вийшло так, як і хотів Лисий Пер. Між Матісом і Боркою мав відбутися двобій. Нарешті вони визнали, що це добра порада. Їхні ватаги були в захваті від чудової новини, і вранці перед двобоєм Матісові розбійники зчинили такий гармидер у кам'яній залі, що Ловісі довелося вигнати їх.
— Ану геть звідси! — крикнула вона. — Я вже не маю сили слухати ваш вереск!
Досить того, що вона слухала Матіса. Він ходив туди й назад по залі, скреготав зубами і хвалився, як він розмалює Борку. Так, що його власна дружина не впізнає.
Лисий Пер глузливо пирхнув:
— Хвалитимешся, як приїдеш додому, казала моя мати.
Роня також невдоволено поглядала на свого войовничого батька.
— Я не хочу дивитися, як ви будете його розмальовувати.
— А ти й не дивитимешся, — відповів Матіс. — Жінкам і дітям звичай не велить ходити на таке видовисько. Вважають, що їм шкідливо бачити, як відбувається зустріч диких звірів, саме так називають цей вид двобою, на який ми з Боркою стаємо. І слушно називають, бо в ньому дозволені такі способи боротьби, що хоч би й диким звірам. А ти, Лисий Пере, неодмінно прийди, — звернувся Матіс до старого. — Звичайно, ти вже нікчемний, але зустріч диких звірів трохи тебе розворушить. Ходімо, старий, я посаджу тебе на свого коня, бо час уже вирушати.
Був холодний сонячний ранок, землю вкривала наморозь. На галявині нижче від Вовчої пастки зібралися Матісові й Борчині розбійники зі списами в руках. Вони оточили колом майданчик, посеред якого стояли Матіс і Борка. Тут повинне було відбутися змагання, яке мало показати, хто більше підходить на ватажка.
Вище над майданчиком сидів на прискалку Лисий Пер, загорнутий у шкуру. Він скидався на старого розкошланого ворона, але очі в нього жваво світилися, і він зацікавлено стежив за тим, що відбувалося внизу перед ним.
Бійці скинули з себе весь одяг, крім сорочок, і тепер тупцяли босоніж по вкритій памороззю землі. Вони напинали й розминали м'язи на руках і підстрибували, щоб були пружніші ноги.
— У тебе посинів ніс, Борко, — сказав Матіс. — Але я обіцяю, що тобі скоро стане тепло.
— Я обіцяю тобі те саме, — відповів Борка.
Бевзень дав знак, на який чекали Матіс та Борка, і вони з войовничим вигуком кинулись один на одного.
— Мені дуже шкода, що ти такий поганець, — сказав Матіс, тоді обхопив Борку за стан своїми ведмежими лапами і здушив його, але той лише трохи спітнів. — Якби ти був інакший, то я, мабуть, давно зробив би тебе своїм заступником. — Матіс знов узяв його ніби в лещата. — І не треба було б тепер витискати з тебе дух. — Він так здушив Борку, що той аж захропів.
Та коли Борка перестав хропти, то з усієї сили вдарив своєю міцною головою Матіса в ніс так, що з нього зацебеніла кров.
— І мені дуже шкода, — сказав Борка і вдруге вгатив його головою, — що довелось розквасити тобі носа, бо на тебе й так гидко дивитися. — Він схопив Матіса за вухо й щосили шарпонув за нього. — Матимеш двоє вух з одного, — сказав він і ще раз шарпонув за вухо.
Але змушений був пустити вухо, бо тієї самої миті Матіс звалив його додолу і залізною рукою так притиснув йому обличчя до землі, що воно ніби стало ще пласкішим, ніж було досі.
— Мені хтозна-як шкода, — сказав Матіс, — але доведеться так розмалювати твою пику, що Ундіса плакатиме кожного разу, як бачитиме тебе при денному світлі!
Він ще дужче притиснув Борчине обличчя до землі, але тієї миті Борка схопив його зубами за руку. Однак Матіс придавив його всією своєю вагою. І скоро виявилося, що Борка, хоч і мав міцні зуби, силою поступався перед Матісом.
Коли двобій скінчився, Матіс став посеред майданчика вже як ватажок, із закривавленим обличчям і в пошматованій сорочці, що стяжками висіла на його тілі. Та однаково він був ватажок від голови до п'ят, це довелося визнати всім розбійникам, хоч декого його перемога пригнітила, особливо Борку.
Той був дуже побитий, мало не плакав, і Матіс на радощах вирішив утішити його:
— Брате Борко — називаю тебе так, бо відтепер ми брати, — сказав він. — Ти досі ціле своє життя був ватажком і користувався пошаною, що належить ватажкові, тож і надалі порядкуй своїми людьми сам. Але не забувай, що Матіс — наймогутніший ватажок на всі гори й ліси. Відтепер моє слово має силу й на тебе, ти знаєш це.
Борка мовчки кивнув головою. Тієї хвилини він був не дуже велемовний.
Але ввечері Матіс улаштував у кам'яній залі бенкет для своїх і Борчиних розбійників, розкішну учту з силою наїдків і цілим барилом пива.
Протягом вечора Матіс і Борка зовсім помирилися. Вони сиділи поряд за довгим столом, то сміючись, то плачучи, і згадували, як у дитинстві ганяли пацюків у старій свинарні. Згадували вони й багато інших своїх тодішніх розваг і тепер розповідали про них. Розбійники задоволено слухали ті розповіді й реготали. Навіть Бірк і Роня, що сиділи з другого краю довгого столу, весело сміялися разом з усіма. Дитячий сміх дзвінко лунав серед хрипкого реготу розбійників, і Матіс та Борка раділи, що чують його. Бо ні Роня, ні Бірк давно не сміялися у фортеці, і Матіс та Борка ще й досі не могли звикнути до того, що діти, на їхнє щастя, знов повернулися до них. Тому цей сміх був для них як найсолодша музика, він ще дужче заохочував їх розповідати про своє дитинство.
Та раптом Матіс сказав:
— Не сумуй, Борко, що сьогодні тобі не пощастило! Для твого роду ще можуть настати й кращі часи. Коли нас із тобою вже не буде на світі, то, мабуть, твій син стане ватажком. Бо моя дочка не хоче ватажкувати, а як вона сказала "ні", то так і буде, це вже в неї від матері.
Борка в душі зрадів, почувши ці слова. Але Роня гукнула через стіл:
— І ви гадаєте, що Бірк захоче бути ватажком розбійників?
— Захоче, — впевнено відповів Борка.
Тоді Бірк вийшов на середину зали, щоб його всі бачили, підняв праву руку й заприсягнувся, що ніколи ні за яких обставин не стане розбійником.