Роня чимдуж побігла до фортеці. Далебі, їй треба було чогось приємного.
Скоро вона опинилася перед зачиненими дверима кам'яної зали й почула всередині батьків сміх. І той гучний розкотистий сміх зігрів дівчину й розвіяв її тривогу. Зараз вона дізнається, чого батько так сміється.
Роня нетерпляче зайшла до зали. Побачивши дочку, Матіс відразу кинувся до неї, схопив її на руки, підняв угору й шалено, як завжди, закружляв із нею по залі.
— Доню моя, — крикнув він, — ти правду казала! Вже не треба буде проливати кров! Тепер Борка не встигне вранці й пукнути, як вилетить до бісової матері з фортеці, будь певна!
— Як це так? — запитала Роня.
Матіс показав пальцем у куток:
— Глянь он туди! Глянь, кого я щойно спіймав своїми руками!
У залі було повно схвильованих розбійників, які метушилися й галасували, тому Роня спершу не побачила, що саме їй показував батько.
— Розумієш, доню, тепер мені досить буде сказати Борці: "Будеш огинатися чи негайно вшиєшся? Хочеш отримати назад своє гадюченя чи не хочеш?"
І тоді Роня побачила Бірка. Він лежав далеко в кутку із зв'язаними руками й ногами, з розбитим лобом, і в очах у нього малювався розпач. Навколо хлопця стрибали розбійники, регочучи й галасуючи:
— Гей, малий Боркасоне, коли ти вернешся додому, до свого батечка?
Роня зойкнула, і з люті в неї закапали рясні сльози.
— Не можна цього робити! — крикнула вона й почала гамселити Матіса кулаками по чім попало. — Ви нелюд! Не можна цього робити!
Матіс пустив дочку, наче мішок. Він уже не сміявся. В ньому закипіла така лють, що він аж побілів.
— Чого, вважає моя дочка, не можна робити? — погрозливо запитав він.
— Я вам скажу! — відповіла Роня. — Можна грабувати гроші, крам І який завгодно мотлох. Але красти людей не можна, а то я не захочу більше бути вашою дочкою.
— А хто краде людей? — не своїм голосом заверещав Матіс. — Я спіймав гадюченя, шкідливе цуценя, і нарешті дам лад у фортеці свого батька. А ти собі як хочеш: будь моєю дочкою або не будь.
— Тю на вас! — крикнула Роня.
Лисий Пер злякавсь і поквапився стати між ними. Він ще ніколи не бачив у Матіса такого закам'янілого, страшного обличчя.
— Хіба можна так розмовляти з батьком? — сказав він і схопив Роню за плече.
Але вона вирвалася від нього і знов крикнула:
— Тю на такого батька!
Матіс ніби не чув її слів. Здавалося, дочка для нього перестала існувати.
— Бевзню! — заревів він тим самим страшним голосом. — Гайда до Пекельної прірви й передай Борці, що я хочу бачити його, тільки-но зійде сонце. Скажи йому: я певен, що він прийде.
Ловіса також була в кам'яній залі й мовчки слухала. Вона насупила брови, але не озивалася. Нарешті вона підійшла до Бірка. Побачивши рану в нього на лобі, Ловіса принесла горщик із теплим виваром зілля й хотіла промити її, але Матіс заревів:
— Не торкайся до того гадюченяти!
— Гадюченя він чи ні, а рану треба промити! — відповіла йому дружина.
І нахилилась над Бірком.
Матіс підскочив до неї, схопив охляп і щосили відштовхнув від хлопця. Якби не Костомаха, Ловіса впала б просто на стовпець, що був опорою для лежака.
Ловіса нікому не дарувала провини. А оскільки до Матіса вона не могла досягти, то так стусонула Костомаху, що той аж застогнав. Така йому була дяка за те, що не дав Ловісі впасти на стовпець.
— Ану геть звідси всі до одного! — крикнула вона. — Геть до бісової матері, бо ви тут ще й не такого наколотите. Чуєш, Матісе, геть з моїх очей!
Матіс люто глянув на неї. Той погляд міг злякати кого завгодно, тільки не Ловісу. Вона твердо стояла, схрестивши руки, й дивилася, як чоловік виходив з кам'яної зали, а за ним і всі розбійники. Але через плече в Матіса був перекинутий Бірк. Рудий чуб спадав йому на очі.
— Тю на вас! — ще раз крикнула Роня, перше ніж за батьком зачинилися важкі двері.
Тієї ночі Матіс не спав у постелі біля Ловіси, і вона не знала, де він ночував.
— А мені ще й краще, — сказала вона. — Тепер я можу тут лежати і вздовж, і впоперек.
Та заснути вона не могла, бо чула, як її дитина плакала в розпачі. Але Роня не хотіла, щоб мати прийшла й потішила її. То була ніч, яку вона мусила пережити сама. Роня довго не спала й так ненавиділа батька, що в неї серце стискалося в грудях. Бо важко було ненавидіти того, кого вона ціле життя щиро любила. — Ця ніч стала для Роні найтяжчою з усіх.
Нарешті вона заснула, проте стривожено прокинулася, тільки-но почало світати. Зараз зійде сонце, і їй треба бути біля Пекельної прірви, побачити, що там діятиметься. Ловіса спробувала не пустити дочку, але та не послухалась. Вона пішла, і мати мовчки подалася за нею.
Вони стояли там, Матіс, Борка та їхні розбійники, кожна ватага зі свого боку Пекельної прірви, як уже раз було. Ундіса також прийшла з ними, Роня ще здалеку почула її лайку й прокльони. Це вона Матіса кляла, аж іскри сипалися. Але Матіс не дав їй довго кричати.
— Заткни пельку своїй жінці, Борко, — мовив він. — Тобі корисніше буде послухати, що скажу я.
Роня стала позад Матіса, щоб він її не бачив. Але сама вона чула і бачила більше, ніж могла витримати. Поряд із Матісом стояв Бірк, з вільними вже руками й ногами, але з ремінцем на шиї, кінець якого Матіс тримав у руці, наче вів собаку.
— Ти черствий чоловік, Матісе, — сказав Борка. — І ниций. Я розумію, що ти хочеш вигнати мене з фортеці. Але важити на мою дитину, щоб здійснити свій намір, — це вже ницість.
— Я тебе не прошу висловлювати свою думку про мене, — відповів Матіс. — А от скажи, коли ти виберешся звідси?
Борка не відповів: від жалю в нього слова застрявали в горлі. Він довго стояв мовчки, та нарешті сказав:
— Треба спершу знайти місце, де б ми, переселившись, були в безпеці. А це не так легко. Та коли ти повернеш мені сина, я даю тобі слово, що до кінця літа виберуся з фортеці.
— Гаразд, — відповів Матіс. — І я даю тобі слово, що до кінця літа поверну тобі сина.
— Я хотів сказати, коли ти зараз повернеш мені сина, — мовив Борка.
— А я хотів сказати, що ти його не отримаєш, — відповів Матіс. — Але в моїй фортеці є багато в'язничних печер. Тож не бійся, твій син матиме дах над головою, якщо літо буде сльотливе.