Втрачено 4 сторінки
йомий Борчин розбійник почне перелазити через каміння, щоб уп'ястися в неї своїми кігтями.
І враз Роня почула Бірків голос. Тихий, несміливий, наче хлопець не вірив своїм вухам:
— Роня?
— Бірку! — гукнула дівчина так голосно, що мало не задихнулася. — Бірку, о Бірку!
Потім вона замовкла і за хвилю запитала:
— Ти справді хочеш бути моїм братом?
За камінням почувся сміх.
— Сестро, — нарешті відповів він, — мені приємно чути твій голос, але я хотів би й побачити тебе. Ти й далі така чорноока, як була?
— Ходи й подивися, — мовила Роня.
Більше вона не встигла нічого сказати. Бо почула таке, що їй миттю забило дух і відібрало мову. Почула, як далеко відчинилася важка ляда, що закривала вхід у підземелля, тоді, грюкнувши, опала, і хтось почав спускатися східцями. Так, сюди хтось ішов, і коли Роня негайно не надумається, що їй тепер робити, вона пропала! І Бірк також! Кроки чимраз ближчали. Хтось поволі, проте невблаганно наближався довгим переходом. Роня чула ті кроки, знала, що вони означають, але збараніло стояла, приголомшена й стривожена. От-от буде запізно. Нарешті вона стрепенулась і швидко прошепотіла Біркові:
— Завтра!
Потім кинулась назустріч тому, хто йшов. Хоч би хто то був, треба не пустити його сюди, щоб він не побачив, що вона зробила біля завалу.
Виявилося, що то Лисий Пер. Він засяяв, побачивши Роню.
— А я тебе й шукаю, — сказав він. — Ради всіх літавиць, що ти тут робиш?
Роня квапливо взяла його під руку й силоміць обернула, поки ще не було безнадійно пізно.
— Не можна весь час відкидати сніг, — сказала вона. — Ходіть, я не хочу тут більше сидіти.
Справді, вона не хотіла там більше сидіти. Бо аж тепер усвідомила, що вона зробила. Відкрила шлях до Борчиної твердині. Аби про це знав батько! Не те щоб він був хитрий, як старий лис, та однаково зрозумів би, що нарешті має кудою добратися до Борки. Міг би й сам до цього додуматися, міркувала Роня. Але добре, що не додумався. Бо хоч як дивно, їй уже не хотілося, щоб Борчиних розбійників вигнали з фортеці. Вони повинні лишитися там задля Бірка. І коли вона не допустить, щоб до Борчиної твердині хтось добрався тим шляхом, який вона сама розчистила, Бірка не виженуть. Тому й треба тепер подбати, щоб Лисий Пер не робив непотрібних висновків. Він ішов поряд із нею й хитро посміхався. Зрештою, в нього завжди був хитрий вираз на обличчі. Можна було подумати, що він знає всі таємниці. Та хоч який він був пронозливий, Роня цього разу виявилася ще хитрішою за нього. Лисий Пер не відкрив її таємниці. Принаймні цього разу не відкрив.
— Це правда, не можна весь час відкидати сніг, — погодився він. — А от грати в кості не набридає день і ніч. Чи ти як гадаєш, Роню?
— Грати в кості можна день і ніч. А надто тепер, — відповіла дівчина, швидко тягнучи старого вгору стрімкими сходами.
Вона грала з Лисим Пером у кості, аж поки Ловіса проспівала "Пісню лісовиків". Але весь час думала про Бірка.
Завтра! Це було те слово, з яким вона заснула. Завтра!
І ось настало те завтра. Тепер вона піде до Бірка. Треба тільки швидко зібратися, скористатись тією короткою хвилиною, поки вона в кам'яній залі сама, поки решта всі роблять своє діло. Зараз з'явиться Лисий Пер, а його запитань Роня хотіла уникнути.
Поснідати можна й у підземеллі, подумала вона. Тут однаково їй шматок не поліз би в рота.
Роня похапцем засунула в шкіряну торбину хліба й налила козячого молока в дерев'яну боклагу. І зникла в підземеллі так, що ніхто її не помітив. Скоро вона вже стояла біля завалу.
— Бірку! — гукнула Роня, боячись, що його там немає.
З-за каміння ніхто не озвався. Вона була така розчарована, що мало не заплакала: ану ж він не прийшов! Може, він геть забув про їхню умову або ще гірше — перехотів. Адже Роня належить до Маткових людей, отже, до Борчиних ворогів, тож Бірк, коли на те пішлося, може, й не хоче водитися з нею.
Раптом хтось позад Роні смикнув її за волосся. Дівчина аж скрикнула, так перелякалась. І треба ж, щоб Лисий Пер знов щось пронюхав і все зіпсував!
Але то був не Лисий Пер, а Бірк. Він сміявся, стоячи поряд, і його зуби блищали в темряві. Більше нічого не видно було при світлі рогового ліхтаря.
— Я давно чекаю на тебе, — сказав Бірк.
Роня відчула, як її переповнила радість: мати брата, що давно чекає на неї!
— А я? — мовила вона. — Я чекаю на тебе, відколи повернулася тоді від товстогузиків.
Більше вони не знали, що казати, і якусь хвилину стояли мовчки, але обоє були страшенно раді, що зустрілися.
Бірк підняв угору лойову свічку й освітив Ронине обличчя.
— Ти й досі чорноока, — сказав він. — Не змінилася, тільки стала трохи блідіша.
Аж тепер Роня побачила, що Бірк не такий, яким вона його пам'ятала. Він дуже потоншав, обличчя в нього повужчало, а очі побільшали.
— Що з тобою сталося? — запитала Роня.
— Нічого, — відповів Бірк. — Тільки я тепер не дуже наїдаюся. І так мені дають більше, ніж усім у Борчиній твердині.
Минула добра хвилина, поки Роня збагнула його слова.
— Ти хочеш сказати, що у вас нема чого їсти? Що ви не наїдаєтеся досхочу?
— Ми вже давно не наїдаємось досхочу. Та й ті харчі, що є ще, скоро скінчаться. Якщо весна забариться, ми всі підемо до бісової матері. Так, як ти й бажала нам, пам'ятаєш? — Бірк знов засміявся.
— Це було колись, — відповіла Роня. — Тоді я не мала ще брата. А тепер маю.
Вона розв'язала торбину й простягла хлопцеві хліб.
— На, їж, якщо ти голодний.
Бірк вигукнув щось чудне, наче аж крикнув, схопив у кожну руку по товстій скибці й почав їсти. Здавалося, він геть забув про Роню, він був сам із хлібом і з'їв його до останньої крихти. Тоді Роня подала йому боклагу з молоком. Бірк жадібно припав до неї і випив молоко все до краплі.
Потім зніяковіло глянув на Роню.
— А ти хіба не собі взяла їсти?
— У нас удома є ще всього, — відповіла вона. — Я не голодую.
Роня згадала багаті материні запаси в коморі: смачні хлібини, козячий сир, масло, яйця, діжки з засоленим м'ясом, вуджені овечі окости, що висіли під стелею, довбанки з борошном та з горохом, горщики з медом, кошики з ліщиновими горіхами й торбини з різним корінням і листям — Ловіса збирала й висушувала його, щоб присмачувати курячу юшку, якою часом пригощала своїх розбійників. Куряча юшка! На саму згадку про її смак Роня відчула голод після солоного й вудженого м'яса, яке вони звичайно їли взимку.