На вулиці горів тільки один ліхтар. Горів поодаль, біля хати Миколи, сюди довіювалося тільки найдовше проміння. Але й цього світла було досить, щоб уздріти колонку, повернуту в бік Олексійового городу, й прорізану дірку біля неї, в яку саме влазив великий світлий пес. Куца Наталка побачила знайому тінь, що метнулася через Олексіїв город, і в неї схвильовано тенькнуло серце…
Тут, у чужому обійсті, пес став обережний. Ступав повільно й безшумно, зрештою, спинився й прислухався. Зирнув на кватирку, з якої вилітав густий хропіт, — спав там Олексій. Поруч вовтузилися, стукаючи лапками по підлозі кліток, кролики. Пес торкнув крайню клітку лапою — дверці тільки прихилено. Скочив лапами на клітку — кролики притьма кинулися в глибину. Пес спокійно витягав їх одне по одному, перекушував горла й викидав із клітки. Тоді сів тут-таки, біля кліток, і вклав майже цілого кроля, залишивши саму тільки голову, хвіст та лапи. Потому рушив за тим єдиним, якого залишив живим. Кріль писнув, коли собака взяв його за загрив’я, й почав пручатися. Поволочив через города, виштовхав у дірку і виліз сам. Кролик уже стрибав по дорозі, намагаючись втекти, але пес знову схопив його за загрив’я. Куца Наталка вийшла з двору, хвіртка за нею легенько заспівала.
— Що це ти приволочив, капоснику? — спитала лагідно й присіла навпочіпки. — Отакої: кролик!
Собака подав їй кролика, який все ще смикав задніми лапами, даремно намагаючись звільнитися, й віддано зирнув на господиню.
— Ти моя лапонька! — погладила пса по голові куца Наталка.
Пес випустив кролика, сів і почав стежити за ним. Тваринка не тікала. Сиділа в блідому світлі, що його посилав сюди ліхтар, і трусилася.
— Де я тебе діну? — простягла руку до кролика куца Наталка. — Знаю, ти його, капоснику, для мене вкрав, але мені не треба краденого. Ми його, капоснику, на волю випустимо!
Вона взяла кроля за вуха, він тріпнувся, але швидко заспокоївся в теплих руках.
— Ми нічого, капоснику, не будемо красти, — сказала вона так само лагідно. — Чуєш, любесенький, нічого!..
Пес чмихнув, підбіг до стовпа й підняв лапу.
— Ми тільки трошки помстилися, капоснику, — сказала куца Наталка, — бо ніхто йому не давав права розпускати рук.
Пес ішов побіч, тручись об ногу господині.
— Ворогам не можна спуску давати, — сказала куца Наталка.
Вони спинилися перед густо зарослим пустищем, цього разу світло ліхтаря било їм у спини, і дві велетенські тіні лягли на бур’яни.
— А кролика випустимо, капоснику, — сказала куца Наталка. — Хай живе, чи не так? Вириє яму, а їжі йому хоч відбавляй.
Пес порвався за кроликом, який швидко зник у бур’яні, але куца Наталка прикрикнула на нього. Відтак узяла за кільце на ошийнику й повела додому. Була втомлена і зовсім сонна, через це й очі її падали раз у раз — не так вела свого пса, як спиралася на нього. Обоє відчували в цю хвилю найбільшу єдність, адже обоє знали, що зійшлись у цьому світі недаремне: потрібні вони одне одному, бо однакові по духу.
Біля Олексієвої хвіртки куца Наталка спинилася, зирнула у порожній двір і побачила те, що можна в такому дворі уздріти: емальоване відро, умивальник і повішений на шворці жіночий хвартух.
Поруч із хвартухом висіли рябі чоловічі труси, на ґанку стояло старе відро, повне лушпайок і друге відро — помийне.
Відтак здалося їй, що з двору почав лізти на хвіртку малий гномик із пелехатою головою. Подивилася на задерте личко і вразилася — був той хлопчисько зовсім схожий на єдину ляльку, яку колись бавила вона дитиною. Лялька стояла вже на хвіртці і, хапнувшись за її волосся, перескочила до неї на плече.
Куца Наталка відпустила пса і пішла через дорогу додому, а той малий сів на її плече й весело замотав ноженятами, взутими у крихітні луб’яні постолики.
— Чогось сумно мені стало, капоснику, — сказала куца Наталка псові. — Знаю, вчинили ми з тобою правильно, але чомусь мені по серці дере…
8
Ранок прийшов після того сонячний. Олексій прокинувся, бо вся кімната була повна теплого проміння, яке гуляло на стінах, скатірці й навіть на постільній білизні. Скочив на рівні й побачив, що й тіло його облите сонцем. Почав робити зарядку, недоладно махаючи руками: вікно, яке стояло перед ним, вирізало з неба золотий клапоть.
— Що будеш снідати! — спитала з сусідньої кімнати мати.
— Яєчню! — гукнув він, присідаючи й видихуючи із себе повітря. Його короткі, потемнілі од роботи, руки стали при тому паралельно до підлоги — сонячні промені заблищали на нігтях.
Він вийшов до другої кімнати, тут уже сонця не було.
— Чого тебе так рано підняло? — спитала мати. — У відпустці міг би й поспати… Смажити?
— Ні! — бадьоро сказав. — Умиюся!
Двері виходили з кухні просто надвір, і він, вийшовши, завмер на хвилину: половина неба палала. Скочив до умивальника й кинув на обличчя кілька пригорщ зовсім неохололої за ніч води, потому пішов до кліток.
Двоє дверцят було розчинено навстіж. На порожевілій од світанку землі валялися шматки м’яса і шкурок.
Він стояв оторопіло й безглуздо покліпував повіками. Тоді скинувся й помчав до матері…
На ґанку навпроти засвітилося заспане Гальчине обличчя. Галька була ще зизоока зі сну, а щоб прийти до тями, хотіла трохи на ґанку посидіти.
Прийшов по воду Степан Карташевський — був він у синій майці. Біля річки, обв’язавшись ланцюгом, ходив по зарошеній траві швець, і його тягнув, наче в упряжі, здоровенний сірий собацюра. На ґанок вийшов Ціпун, почухав немалого живота і широко позіхнув. Ішла з міцно засунутою під пахвою пляшкою Капіля й озиралася, ніби боялася, що хтось у неї ту пляшку відбере.
— Доброго ранку, — гукнула до неї Галька. — Даремно туди йдеш. Балабаниха вчора до сина в гості поїхала…
— А ти звідки знаєш, що я йду до неї? — хитро заскалила око Капіля.
— Та ж пляшку під пахвою несеш!
Капіля сильніше притисла пляшку.
— А може, я йду по олію! — так само хитро сказала вона.
— Ще ж магазин зачинений! — усміхнулася добродушно Галька.
— А може, я хочу бути перша в черзі? — схилила голову на плече Капіля.
— То йди, а то не поспієш! — засміялася Галька.
— Коли ще рано, то поспію, — сказала, підступаючи до хвіртки Капіля. — Може, ти мені, коли така добра, троячку позичиш?