Вони вийшли на привокзальний майдан.
-т— Ось якби пан обер-прокурор виявився моїм родичем!— несподівано сказав лікар.— Для мене це було б справжнє щастя! Мені дуже хочеться стати санітарним інспектором. Та, на жаль, не маю жодного родича, в якого міг би попросити протекції.
— Протекція для цього не потрібна,— похмуро відповів Пішта.— Досить мати хист, бажання й наполегливість.
— Аякже, аякже!— похопився лікар. Мабуть, подумав, що бовкнув зайве й що його слова не сподобались обер-прокуророві.— Про те і йдеться. Я люблю свою роботу. Вже чотирнадцять років працюю в місті, маю велику •практику. На посаду інспектора претендував кілька разів, але досі не знайшлося людини, яка допомогла б мені. Воно, власне, й не дивно: адже лікарів у місті багато. Не давати ж кожному цю посаду!..
Лікар зрозумів, що обер-прокурор не має наміру за-•пропонувати йому свою протекцію, і тому знову перейшов на гумористичний тон.
— Ну, годі! Якщо мені ще раз удасться народитися на світ, то я вибиратиму собі батьків і.родичів. На добраніч, пане обер-прокурор...
Пішта відчував, що висока посада зобов'язує його сісти в автомобіль на очах у лікаря. Так він і зробив. А коли автомобіль рушив — згадав, що не має в кишені жодного філера. Хай йому чорт! Як він розрахується з водієм? Не будити ж Ліну — мовляв, дай півтора пенг§...
Автомобіль під'їхав до будинку. Пішта гарячково міркував, як йому викрутитися. Може, сказати водієві, щоб завтра прийшов по гроші до нього в управу?
Аж тут водій квапливо виліз з-за керма, вискочив з автомобіля і шанобливо відчинив дверцята.
Розгубившись, Пішта сунув руку в кишеню, мовби шукаючи гроші.
— Ви не пам'ятаєте мене, вельможнийг пане?— раптом озвався водій.— Я той самий дядько Пап, візник, що жив яо сусідству, коли ви квартирували на вулиці Бачкаї. Хочу попросити вас, вельможний пане, про одну послугу. Коли ваша ласка, вислухайте мене. Вельможний пане, в мене четверо дітей, а я ніяк не можу дістати підряд на роботу в управі. Прохання подав уже давно, але не маю протекції. Такі прохання просто викидають у корзину для сміття!.. Згляньтеся наді мною!
— Не розумію, про що ви просили,..
—* Вельможний пане!— з натхненням вигукнув водій.—* Як корінний городянин, я маю право одержати в управі роботу — возити ліс. Однак для цього потрібна протекція...
— Як вас звуть?
— Вендел Пап.
— Зайдіть до мене вранці, я розберуся в вашій справі.
— Сдухаюсь, вельможний пане!
— Я не "вельможний".
— Слухаюсь!
—* Я слуга народу і не визнаю протекцій. Мій прин* цип — кожному по заслугах. Корінний городянин, звичайно, має переваги. —
-= Отож і я так думаю. На добраніч.
-* Бажаю вам міцного сну.
Коли "вельможний пан" зник у воротах, корінний городянин буркнув собі під ніс: ' с
— Чорти б його вхопили, цього слугу народу! Ти ж мені не заплатив за проїзд!.. І цей такий самий, як інші! Не варто було до нього звертатися...
Обер-прокурор навшпиньках увійшов у квартиру, скинув у передпокої черевики, у вітальні тихенько роздягнувся й прослизнув у спальню. Вуличний ліхтар освітлював її так, що світла можна було не вмикати. Коли Пішта ліг, Ліна поворухнулася, але не прокинулась. Вона вже звикла до того, що' чоловік повертається додому вночі.
Пішта ліг у ліжко, склав руки й почав упівголоса читати молитву, якої колись навчила його мати.
За якийсь час згадав, що по лінії бабусі він — родич доктора Мартіні. Посміхнувся і заснув.
Давно не спав він так солодно і іьіцно. Вранці прокинувся, коли діти вже пішли до школи. Ліна зазирнула в спальню. Побачивши, що чоловік не спить, увійшла.
— Оце так служба!—^сказала вона.— Ти тепер завжди будеш повертатися вночі?
— Це тільки спочатку.
— Не давай на собі їздити. Куди це годиться — стільки працювати! Так і захворіти можна...
— Мені треба утвердитись, завоювати авторитет. А потім усе піде так, як я схочу... Уяви собі, твої родичі — на межі розорення. Мені здається всього майна сім'ї Сенткалнаї не вистачить, щоб відшкодувати ті величезні збитки, яких вони завдали місту.
Ліна сіла на ліжко, і Пішта розповів їй про свиноферму.
— Так їм і треба! Сенткалнаї завжди були поганими родичами,— сказала Ліна.— Вони ніколи не зробили жодного кроку нам назустріч.
XX
Коли Пішта вранці прийшов в управу, головний інженер уже чекав на нього. Він сидів за письмовим столом обер-прокурора, читав якісь папери й робив позначки в своєму блокноті.
— Що читаєш, друзяко?
Таке звертання Пішта перейняв од бургомістра.
— Та ось вивчаю запропоновані ціни,— відповів головний інженер.
— Які ціни?
— Сьогодні одержано цілу купу пропозицій. Адже завтра — закриття конкурсу.
Головний інженер зібрав папки і склав їх стосиком край столу.
—. А! Новий міст!— згадав Пішта.
Околицею міста протікала річечка, яка, однак, була Небезпечна навесні й восени. Під час великих дощів вода ь ній піднімалася дуже високо. Тож управа оголосила конкурс на новий проект моста з металевих конструкцій, щоб замінити старий дерев'яний місток.
Пішта сів за стіл, чекаючи, що скаже далі головний інженер.
Але інженерові не було більше про що доповідати. Він почав розказувати анекдоти. Пішта нудився, слухаючи їх.
— 01 Мало не забув!— вигукнув головний інженер.—" ВчорЗ я мав розмову з дядьком Рацкевеї. Губернатор пообіцяв йому свою підтримку. Мовляв, побалакає з міні; стром фінансів щодо садиби.
— Якої ще садиби?
— Рацкевеї хоче, щоб міністр купив його садибу під податкове управління.
— Рацкевеї?
— Так.
— Я нічого не знаю про цю справу.
— Та вона вже майже залагоджена. Погано тільки, що садиба за межами міста, на ньомаркайському шляху.
— Аж на ньомаркайському шляху? Далеченько...
— Ото ж і погано. Якби садиба знаходилась в місті, не було б ніякого клопоту. Будинок чудовий, сто років стоятиме. До того ж, ця садиба є історичним пам'ятником. В тисяча вісімсот сорок восьмому році в ній розміщалася штаб-квартира Шандора Надя К Ми повинні берегти такі будівлі. Та й рід Рацкевеї завжди підтримував місто. Серед представників цього роду були повітові начальники, віце-губернатори й навіть губернатори... Одне слово, жаль, що та садиба — далеко від центру міста.
— Атож. Податкове управління має стояти саме в цент--рі. Люди, як ми знаємо, дуже неохоче платять податки.