— Я просив тебе приїхати, бо хочу з тобою порадитись. Вже думав, що збожеволію... В цьому місті немає нікого, з ким би я міг так відверто поговорити, як з тобою. Я опинився в дуже химерному становищі; давні друзі враз відійшли від мене, віддалилися. Вони не розуміють, що зі мною коїться. Якби я сказав їм усе, то викликав би в них тільки почуття заздрості;'навіть наперед знаю, що б вони сказали. Вони б мені порадили не стрибати занадто високо. Однак що сталося, те сталося. Доля кинула мене в нове, вище середовище. Я перейшов, так би мовити, в зовсім інший стан. І мушу вистояти з честю. Та за цей короткий час я ще не'знайшов людей, з якими зважився б поділитися своїми думками. Та й мене, безперечно, ніхто не зрозумів бц! Вони сказали б: якщо не витримуєш ритму нового життя, відмовся від усього й повернися назад, до свого колишнього тихого існування. Але я не можу повернутися назад! Адже життя не зупиняється... Колишню посаду я втратив, а вибирати нема з чого. Ось так: або пан, або пропав...
Пішта розповів Меньхертові все. Він не пропустив жодної деталі — ясно і чітко змалював ситуацію. Так звірятися він міг тільки братові.
Меньхерт, для якого всі ці речі були такі само далекі, як нещодавно і для самого Пішти, слухав уважно й серйозно. Адже він теж був Коп'яш і теж відзначався тим, Що завжди прагнув реалізувати здобуті знання, запровадити їх у життя, маючи на увазі й комерційний бік справи. Проте йому ніколи не вдавалося зібрати такий капітал, Щоб здійснити свої мрії, і всі його починання зазнавали краху.
Вислухавши Пішту, Меньхерт сказав, що згоден з ним.
Він схвалив купівлю вілли, визнав слушність Піштиних намірів — піднятися на вищий суспільний щабель. Отже слід і зовні бути схожим на тих, з ким працюватимеш та спілкуватимешся в майбутньому, бути гідним їхнього товариства. Якщо ж лишишся "дрібнокаліберним", то й близько не підступиш до сильних світу цього. І неодмінно програєш битву... Такий закон життя.
Схвалив Меньхерт і план дій щодо свиноферми. Якщо Пішта візьме цю справу в свої руки, свиноферма даватиме неабиякий зиск. Тож треба неодмінно починати справу. По суті, посада обер-прокурора передбачає в одній особі арбітра й ініціатора будь-якого діла. Обер-прокурор повинен скористатися з цього.
Меньхерт визнав за правильні всі дії старшого брата. Пішта був дуже задоволений. Що то воно значить — спорідненість душі!..
Він з любов'ю дивився на Меньхерта, відчуваючи до нього велику вдячність — адже брат своїм, хай навіть і пасивним співчуттям зміцнив його плани.
Час проминув швидко.
Коли Пішта проводжав Меньхерта до вагона, його раптом мов морозом обсипало: він забув узяти з собою гроші й гарячково нишпорив по кишенях. Знайшлася банкнота в двадцять пенге і більше нічого. Решту він витратив у корчмі. •
— А гроші в тебе є?— спитав він брата.
— Чого нема, того нема. Сім пенге — увесь мій скарб.
— Ну, на квиток вистачить... У банку у мене відкрито поточний рахунок на п'ятнадцять тисяч пенге. Тільки-но дорвуся до якихось грошей — одразу перекажу тобі певну суму.
— Спасибі...
— Ой-ой! Забув про найголовніше — про дядька Берці...
І Пішта кваплячись розповів братові про затію з вугільною шахтою — про те, що дядько Берці підписав угоду з управою і ніби вже й відправив вагони зі зразками вугілля. Сказав і про те, що з авансу в сто тисяч пенге, за домовленістю з дядьком, він, Пішта, одержить двадцять тисяч.
Меньхерт приголомшено глянув на нього.
— З дядьком Берці будь обережний! Йому не можна довіряти! Все життя він брехав.
— Нічого поганого статися не може. Я віддав перевірити те вугілля на якість, а головному інженерові сказав, щоб вони підійшли до цього питання з максимальною серйозністю, бо, мовляв, я не беру на себе ніякої відповідальності. Домовились ми й про те, щоб мою частку — оті двадцять тисяч — притримали, бо хочу переказати їх на свій поточний рахунок у банку. Крім того, я не чіпатиму цих грошей. Не торкатимусь і п'ятнадцяти тисяч — адже їх, можливо, доведеться повертати. Краще позичу певну суму в когось, хоч поки що й гадки не маю, як це зробити. У жодного з моїх друзів нема зайвих грошей, навіть кількох сот пенге... Ну, годі про це, якось воно та буде... До речі, що з Альбертом?
— Нещасний він чоловік! Не з'являвся протягом року, а оце днями прийшов і каже, що ладен накласти на себе руки.
— Мені він теж писав, що хоче вбити всю сім'ю, а потім і себе. Довелось переказати йому гроші. Так само й Адел-Ці — вона теж бідує. Отож у мене нічого не лишилося. Отакі-то в нас брати та сестри...
Поїзд мав ось-ось рушати, а їм ще треба було багато про що поговорити.
— Коли зустрінешся з Альбертом, скажи йому — хай потерпить трохи. Я не забуду про нього. Докладу всіх зусиль, щоб улаштувати на пристойну службу. Неодмінно потурбуюсь про нього, хоч це мені буде й нелегко. Не уявляю собі, куди можна його пристроїти... Краще було б, якби він знайшов собі в Будапешті бодай тимчасову роботу...
— Будь обережний, дуже обережний з цими родичами! —■ Зате тобі місце в нашому музеї забезпечене. Ти —
зовсім інша^ річ! Тільки склади якомога швидше план Роботи й програму обладнання музею. Ну, хай тебе господь благословить, Меньхерте рідний! Я тобі безмежно вдячний за твою доброту. Який я радий, що ми розуміємо один одного, що я можу в усьому тобі звіритися!
Поїзд рушив. Меньхерт стояв на підніжці. Брати ще раз поцілувалися. Пішта вийняв носовичок і довго махав услід поїздові. А тоді витер очі й висякався.
— Здрастуйте, пане обер-прокурорг— раптом обізвався хтось.
Пішта злякано озирнувся.
То був місцевий лікар.
Вони потисли один одному руки.
Лікар, усміхаючись, дивився на Пішту.
— Проводжав меншого брата,— сказав Пішта, випереджаючи запитання, хоч, власне, в цьому не було жодної потреби.
— Я теж проводжав родичів. У всіх нас є родичі... Шкода тільки, що вони бідні,— відповів лікар і засйіявся. Певне, був трохи напідпитку.— Людина повинна мати гроші, щоб родичі були нею задоволені...
— Я не можу поскаржитись,— відповів Пішта й подум-ки всміхнувся, згадавши про дядечка Кардича.—'Адже бувають й непогані родичі.
— Аякже... звичайно, родичі всі хороші,— мовив лікар,— але вони чомусь завжди прагнуть сісти тобі на шию. Бо, бачте, родич не той, в кого справи йдуть добре, а той, у кого вони кепські. Коли б у мене був.якийсь багатий родич, я б ставився до нього, як до родича найближчого, сподіваючись на грошову допомогу або протекцію. Одна тільки біда — ніяк не можу впіймати багатого родича... Зате бідні родичі чудово вміють зв'язувати по руках і ногах. Аж сам часом дивуюся!