— Малатинські з Подоліна? — засміявся доктор Мартіні.— Неймовірно! Моя мати — теж із того роду!.. То ми й справді могли б узятися за рятування свиноферми.
— Я думаю, що не слід за родинними ознаками одних гудити, інших — хвалити. Врешті усі ми люди, а людину треба оцінювати за її вчинками. Оце буде справедливо.
Доктор Мартіні замислився.
— Отже виходить, що, за правом родичівства, я мав би купити віллу Фері Боронкаї, і це звело б нанівець усю мою громадську діяльність. А ти, любий родичу, не посприяв би мені в цьому ділі?
— На жаль, ти спізнився на один день.
— Що значить спізнився?
— Віллу вже продано, сьогодні підписано угоду.
— Хто ж її купив?
— Я.
Доктора Мартіні ніби громом ударило. Він витріщився на обер-прокурора і розкрив рота так, що й сигара випала.
— І за скільки?
— В усякому разі нижче собівартості... Моя скромна родинна спадщина не витримала б якоїсь надзвичайної суми. Віце-губернатор посприяв мені, і я купив віллу.
— Чудово!
Вони трохи помовчали, усміхнено перезираючись, хоч обом було зовсім не весело.
—— А втім, коли ти вважаєш, що я не повинен був купувати цю віллу, я хоч сьогодні відмовлюсь від неї на твою користь.
— Ні, ні; дуже дякую.
— А чому? Вілла гарна. ~— Ні — значить ні.
— Про історію її будівництва я нгчого не знав. Будинок записаний на ім'я Боронкаї і обтяжений боргами. Я зі свого поточного рахунку переказав Боронкаї майже Всі гроші, тож у мене, по суті, нічого не залишилося.
Є тільки невеличка сума, і я дуже стурбований. До речі, для остаточного підписання угоди потрібна згода моєї дружини, а вона не хоче брати на себе такий тягар, бо не звикла жити в розкошах. Правду кажучи, я маю ще тільки тимчасовий контракт. Якщо дружина не підпише його, він утратить силу.
— А гроші на рахунку теж у вас спільні?
— Ні, це власність Коп'яшів. Проте, звичайно, я володію майном разом з дружиною, а отже без її згоди не можу, та й не хочу нічого робити.
— Ти підписав контракт сьогодні?
— Сьогодні.
Доктор Мартіні нервово заходив по~Залі.
— Хай йому чорт! Завжди я спізнююсь. Те, що я оце тобі розповів, треба було розповісти вчора. Не може бути, щоб ти пішов на цю аферу, якби я тебе вчасно поінформував. Друже мій, на тій віллі немає жодної не-краденої цеглини. Фері Боронкаї побудував усе з матеріалів, призначених для будівництва ферми. В моїх руках — обвинувальні документи, ясніші , за божий день.
— Скажи-но, будь ласка,— мовив обер-прокурор,—; яким чином управа може заволодіти фермою? Я сьогодні їздив туди разом з головним інженером та радником з економічних питань і примусив їх показати мені геть усе. Будівля першорядна. Якби влаштувати так, щоб місто дешево або навіть безкоштовно придбало ферму, з неї можна було б зробити велике прибуткове підприємство.
Доктор Мартіні замислився. В нього промайнула думка, що тепер саме час із допомогою цього доброзичливого, але необізнаного зі справою обер-прокурора проникнути в господарство міста. Це єдина людина в Ж3-ратноку, з якою йому вдалося встановити родинні зв'язки. Час минає; треба ж колись покласти край опозиційній боротьбі...
Мартіні важко зітхнув і сказав:
— На жаль, я мушу йти додому. І не тільки тому, що дружина чекає,— я запросив на нараду декого з панів, вони вже, певно, зібралися... Однак завтра ввечері, якби ти зволив зайти до нас, я б висловив свою думку щодо цього питання.
Вони попрощались, і Пішта теж подався додому. Коли він уже входив у ворота будинку, поряд зупинився велосипедист, що розвозив телеграми.
— Кого шукаєте?
— Пана обер-прокурора Коп'яша.
— Це я. Давайте сюди.
Він розписався за телеграму й прочитав її. Брат телеграфував, що виїздить дев'ятигодинним поїздом і о пів на дванадцяту ночі буде в місті.
Пішта розірвав телеграму на дрібні клаптики, викинув їх і тільки тоді зайшов у квартиру.
— Багато клопоту із свинофермою,— сказав він Ліні.— По обіді ми обговорювали це питання; розповім тобі після вечері. Об одинадцяцій годині нарада в управі.
— Вночі?
—— Так, бо завтра —вранці, певно, доведеться порушити кримінальну справу. Жах, які діла творив цей Макроці!
Пішта помив руки, потім сів за стіл у їдальні й почав вечеряти. Він переповів Ліні в загальних рисах, трохи при цьому перебільшивши, плани передачі свиноферми в руки управи.
Час минав непомітно, і Ліна нагадала: вже чверть на одинадцяту.
-—Я страшенно втомився,— сказав Пішта.— Добре бУло б поспати, але що вдієш — упрягся до воза, то й тягти його треба.
Ліна провела чоловіка до воріт і в темряві розцілувала його, наче служниця, яка прощається зі своїм зальот* Ником-солдатом.
Пішта подався на вокзал. Йому було соромно за те, що сказав Ліні неправду. Це востаннє, подумав він. Більше він ніколи їй не брехатиме.
Замислившись, Пішта простував вулицею, оглядаючи будинки, в яких мирно спали городяни. Скрізь було темно, світилося тільки в кав'ярнях та корчмах. Дивно, але завжди знаходяться люди, які мають можливість вкрасти в ночі годинку за рахунок завтрашнього трудового дня.
Пішта дивився на місто, як господар на свої володіння. Головне, щоб люди спокійно спали. Ось багатоповерхові будинки. В одних містилися крамниці, в інших мешкали люди. Кожна людина має жити в достатках. О, як доводиться їй хитрувати, щоб здобути спокій! Життя в звичайних людей просте й буденне... А в керівників воно складніше. їхній шлях тернистий, бо вони мають думати і клопотатись за народ...
Меньхерт приїхав швидким поїздом. Потужний паровоз сіпався і чмихав — перед ним іще лежав довгий шлях. Шлях через кордони, на далекі простори широкого світу, на Схід. Ось куди треба було б відправляти врожаї, зібрані на угорській землі, та угорські товари! Але цього робити не можна. Не можна через те, що на кордоні митний бар'єр зупинить неживого пасажира — товар; зерно й промислові вироби там і залишаться... Цікаво, як же повинні працювати уночі ті, від кого залежать долі європейських народів?..
Пішта розцілувався з братом.
— Що сталося? — спитав Меньхерт стурбовано.
Розмова з доктором Мартіні трохи заспокоїла Пішту. Він навіть знайшов у собі сили посміхнутися.
Вони сиділи в корчмі неподалік од вокзалу. Меньхерт замовив печеню з свинини йі фреч. Пішта попросив чорної кави, але коли її принесли, відсунув чашку — пити перехотілося. Поворотний поїзд вирушав назад о перші*1 годині ночі, отже, на розмову з братом залишалося близько години.