Пішта хотів був розповісти Ліні про те, що Кардич запропонував йому купити віллу, але потім вирішив зачекати і спершу дізнатися, що жінка думає про сьогоднішній вечір. У всякому разі, ясно: тут жити їм більше не можна.
Ліна мовчала і дивилася перед собою.
— Як гадаєш,— спитала вона трохи згодом,— зроблять вони нам візит?
Пішта не квапився з відповіддю. Звичайно, Кардичі мусять зробити візит... Він почервонів, уявивши, як при-
йде сюди пані Кардич. Вона буде поводитись так, немовби завітала до кур'єра з канцелярії. Зробила ласку...
— Як ти себе почувала? — спитав Пішта, щоб змінити розмову.
Якийсь час Ліна не озивалась, а потім мовила:
— Все обійшлося. Все гаразд.
По суті, вона відповідала сама собі, тому страхові, який охопив її перед цим візитом. Адже вона боялася, що до неї поставляться з погордою, може навіть образять. А воно й справді "обійшлося". Пішта зрозумів Ліну і подумки усміхнувся. Але на душі в нього було неспокійно.
— Вечеря була чудова,— сказав він.
— Кажуть, що в них кухар, а не куховарка.
І вони знову замовкли. Нещодавні хвилювання давалися взнаки. Чоловік і жінка не відчували гармонії, яка колись була між ними. Раніше, приходячи додому з гостини, вони завжди ділилися враженнями, довго гомоніли про те, що подавалося там на стіл, хто був запрошений... Власне, всі люди з їхнього кола обговорювали ці вечірки в такий спосіб. Жінки — з погляду домашніх господарок, а чоловіки — з точки зору успіхів чи невдач у фінансових справах. Однак така розмова зараз була неможлива. Сьогодні Коп'яші побачили й почули таке, чого ще ніколи не чули й не бачили. Якийсь спектакль, засліплюючий фейєрверк, розкішна учта в ніч святого Стефана! Що тут можна обговорювати, з чим можна це порівняти?
■— Родичі,— буркнув Пішта, швидко роздягся й ліг у ліжко. Він нишком дивився на дружину, яка мовчки щось робила. Потім роздяглася, повісила дороге вбрання на вішалку і почепила на верхній гачок віконної рами, щоб сукня до ранку відвиснула. Коли Ліна піднесла руку, її постать стала надзвичайно стрункою і гнучкою. В Пішті збудилося бажання.
4*
99
— Не підглядай,— сказала знітившись Ліна, і він для годиться заплющив очі, однак за мить знову розплющив їх. Дивився, як старанно складає дружина комбінацію — наче власник крамниці свій товар. Потім вона сіла перед дзеркалом. Довго розчісувала волосся, робила масаж обличчя. Пішта то куняв, то прокидався. Розмовляти з Ліною не хотілося, але він відчував до неї теплоту й ніжність...
Що зробити, аби відмежуватись від чужих впливів і жити вдвох, тільки вдвох? Він боявся, що їхнє сімейне щастя, їхня близькість порушаться. Він не проміняє свою Ліну на всіх тих світських дам разом узятих... Яка гарна була вона сьогодні — така знайома, звична, і водночас нова й приваблива. Після вечері Пішті кілька разів кортіло обійняти Ліну, віддячити їй коханням за те, що вона існує, що вона така щира, правдива і проста. Зараз, якщо глянути' ззаду, вона схожа на молоду дівчину. Дивно! Шістнадцять років подружнього життя й сліду не залишили на Ліниній фігурі. А вона ж народила двох дітей, повсякчас поралась по господарству, ходила на базар, варила, прала... Яка вона струнка й свіжа, особливо зараз, при електричному світлі!
Коли він знов прокинувся, дружина вже лежала в ліжку. Пішта простяг руку, і вона дозволила погладити себе.
— А" чи знаєш, що сказав дядечко Кардич? — тихо спитав Пішта, цілуючи плечі Ліни короткими поцілунками.— Що за містом продається вілла, дуже дешево, і що її легко можна було б придбати.
Він відчув, як Лінине тіло напружилось. Вона ніби заклякла — повідомлення Пішти її злякало. Що б могло це означати? В голову знову закралася підозра,, що ці люди хочуть їх погубити.
— Чия то вілла? — спитала Ліна тихо. Потім згорнулася калачиком, як робила в дитинстві, склала руки перед обличчям і підтягла коліна до підборіддя.
— Не знаю,— відповів Пішта. Витягнувся в ліжку й додав уже більш розважливо: — Правду кажучи, я побоююсь... щоб цей старий шахрай не прибрав мене до своїх рук... Треба бути дуже обережним...
— Аби тільки біда не трапилась,— тихо сказала Ліна.
— Що робити? — вголос міркував Пішта.— Прийняти пропозицію Кардича важко, але й відмовитись не легко. Банк купить віллу, тут нічого поганого немає. Та й за всім іншим діло не стане — обладнання, меблі... Однак я ще не розібрався, що діється в управі. Мене дивує одне: Макроці не залишив після себе ніяких слідів, а я ж був підготовлений до того, що потраплю в справжній мурашник; вони все це роблять або надзвичайно спритно, або всього цього просто не існує. Можливе й інше: Макроці сконцентрував сили на великих справах, а ті не так швидко спливають на поверхню... Зараз Кредитний банк носиться зі м-ною,— недарма дядечко Кардич зарахував мене в племінники. Отже, я йому потрібний. Навіщо? Це тільки він знає! Яку ж позицію мені зайняти? Позицію охоронця порядку? Тоді я викличу до себе антипатію, можливо, й усього товариства... Всі вони — я сьогодні в цьому переконався — грають в одну дудку. І всі породичалися між собою... Віце-губернатор— одному шуряк, другому шуряк, а всі разом — якась таємна мафія. Для мене це поки що загадка, яку дуже хотілося б розгадати. А якщо закрити на все очі? Ні, цим я принижу себе...
Ліна не відповідала. Сховавшись від майбутнього під ковдрою, вона лежала так тихо, що, здавалося, спала. Задоволена фізично й морально, вона не хотіла більше думати про погане й немовби колихалась на хвилях сну.
— Дуже влучно сказав головний інженер,— промовив Пішта.— Він сказав: "В одному провінційному місті посаду головного інженера замінили посадою технічного радника, запросивши для цього з Будапешта, із міністерства внутрішніх справ, якогось спеціаліста. У відповідь на запрошення цей пан і питає: "Водопровід у вас є?" — "Є".— "А як шляхи? Вони забруковані?" — "Так, забруковані".— "Ну, а газовий завод уже перебудований на'електростанцію?" — "З ним теж усе в порядку".— "Тоді,— каже він,— навіщо мені їхати в це місто?" І Пішта засміявся.
— Дуже добре,— повів він далі.— Пани із міністерства внутрішніх справ уявляють собі місто саме з цієї точки зору. А в нашому Жаратноку є на чому погріти руки... В нас нічого немає. Треба будувати водопровід, брукувати вулиці. Єдина справа, яка вирішена,— це електрифікація. Бідолаха Белатіні зламав собі на цьому зуби... Дуже не пощастило... місту.