Доглядач спинився біля Долинної важко й осадисто, і в ту
мить, як кінь притьмом став, його важкий чорний чуб, що тріпотів крилами, прилип до скроні. І тільки тоді Долинна схаменулась й здивовано оглянулась. З смуглястого, зарослого бородою й ніби трохи опухлого обличчя з-під густих брів кололи якісь гострі, а разом і загадково-веселі очі.
— День добрий, Антоніно Георгіївно! Директор був?
— Так.
— А де він тепер?
— Он поїхав.
— Ах ти ж лишенько!
— Чого ви клопочетесь? Ще ж можна догнати. Доглядач похилив голову, пильно роздумуючи, далі поволі
підвів її й обперезав Долинну веселим спостережливим поглядом. На обличчі йому простяглася втішна посмішка. Долинна стежила за ним.
— Чого ви так пильно придивляєтесь? — поспитала вона.
— Цікаво! А куди ви зараз задивились? — поспитав він, примруживши око.
— Отакої! А вам то що за діло?
Але він подивився насмішкувато й зненацька кинув:
— Мадонна! Як картинка! Чудеса!
Потім енергійно кивнув головою, вдарив коня й пустився бігти навздогін за колясою.
З кожною хвилею він усе ближче й ближче під'їздив, доки виразно не став помічати рудавої, прибитої пилом сорочки директора й сріблястої стрічки на капелюсі в професора, бо коляса їхала стиха. Кінь вибрався на пагорок, звідти зійшов на схил і спинив ходу, всі троє людей ніби задрімали, так, принаймні, здавалось здаля. Але ближче стало помітніше, що професор поважно розмахував рукою. Трохи згодом він повернувся, подивився чомусь на далекий ліс і серйозно поспитав у директора:
— А скажіть, будь ласка, де ви таких дівчаток вибрали, Михаиле Ісайовичу?
— А? А що? Правда, цікаві? По-моєму, талановиті, прекрасні робітниці. Тут і чоловік не кожний справиться за них. Авжеж.
— Ну, я б сказав, що ця друга, бурячниця, сангвіністична. Це, видно, людина з огнем і, мабуть, здібна.
— О, незвичайно здібна! Головне, все робить жартома. Розумієте? Я боюсь, що з неї вийде або многоплодна самиця і потоне десь у пелюшках, або весталка, що запалить працю і сама на ній згорить. Не знаю, втім, а по-моєму, так.
— Ну, скажіть! — суворо поглянув на нього професор.— Мені теж здається, що в неї велика й темпераментна сила.
Директор непевно знизав плечима. В цю мить біля них важко загупало. До коляси верхи підбіг доглядач Горошко. Він байдуже і ніби зневажливо привітався і підкреслено гостро кинув:
— Так діло таке... з рядками розмноження не кончимо на цім тижні.
Директор умить насупився:
— А чому саме? Що там сталося?
— До долини страшно проросло берізкою. Робочі не справляються.
— Ну, то що я зроблю, голубе?..— Він недовірливо зиркнув на доглядача і ніби навмання сказав: — Але на суботу треба закінчити поління. Авжеж...
— Не вправимось, Михаиле Ісайовичу. Справді, не вправимось.
— Ну, як знаєте.
— Ну, таке... Тоді додати треба робітників.
— Ви тільки послухайте! Та бійтесь ви Бога. Де я візьму грошей? Та ще ж я мушу й соцстрах, і культфонд. Що ви хочете ?
Горошко загадково посміхнувся.
— Та нічого. З розплатою почекають люди. А ми це на завкомі обладнаємо в один щот...
— Ну, коли ви беретесь, я нічого не маю.
— Значить, можна брати?
— Коли ви обіцяєтесь, щоб почекати с виплатою.
— Неодмінно, Михаиле Ісайовичу. Значить, я сьогодні кли-
Він енергійно, по-молодецькому махнув кашкетом, чорні пасма волосся затріпотіли на скронях важкими крилами; він надавив острогами коня і, круто повернувши, побіг назад.
Увесь час, як Горошко говорив, за ним стежив Савлутинський, і тепер, коли той зник, він гостро повернувся до директора й поспитав:
— А це що за один, коли ваша ласка? Директор знизав плечима:
— Не можу й сказати. У всякім разі, цікавий і вельми загадковий тип.
— А в ньому, я б сказав, є щось трагічного. Отой проділ на голові, з тим чорним чубом, ніби хтось череслом надавлює й ріже чоло. Щось справді важкого в цій людині. І мені здається, він сам знає про це!
І дивна річ, як тільки професор згадав про цього чоловіка, в нього десь із самого тьмяного споду душі спалахнуло несподіване й дике бажання — розчавити цій людині голову.
— Не знаю. Його прислав райком. І так якось дивно. Я можу всяко подумати. А тим часом з роботою він справляється. Ну, то що ж, нехай працює. Хоч я ще сподіваюсь від нього всякої капості. А втім, побачимо. Якось-то буде...
Директор махнув зневажливо рукою й одвернувся. За хвилину він ухопив професора за руку й показав удалечінь на ліс, що синів під самою смугою обрію.
— Ну, то бачите... Он блакитно-сріблястим виблискує. Помітили? Що ви скажете?
Асистент примружився й задивився.
— Ото й є той самий ліс. Розумієте, ціла ділянка будівельного дерева. Ми колись поїдемо туди. А все ж таки лабораторію будуватиму, голубе мій сизий, без цього не можна! — енергійно закінчив директор.
Вони під'їздили до парку. Звідти тягло густою свіжою прохолодою. Знизу зривалось вітром, що котив широкою хвилею по верхів'ях парку; з парку віяло густішими подувами прохолоди. І тоді ж, ніби схаменувшись, Петро вдарив коняку, вона рвонулась і побігла до воріт подвір'я.
IV
До кабінету селекційних дослідів з парку доходили густі шелести, а заплющивши очі, здавалось, що хтось віяв там на велику віялку й, поворухнувши ситами, викидав цілі чували вогкої прохолоди, а сама віялка пожадливо й захекано вбирала густі полумені спеки.
І, певне, тому в кабінеті, куди заходив з густої липової алеї заспокійливий холодок, було тихо й приємно. Але ця тиша була тільки зовні, бо люди сиділи тут, зосереджено заглибившись у працю, хоч думки їм були неспокійні. І особливо цей неспокій дався сьогодні професорові Савлуганському. Справа так стояла, що крайніми, надмірними зусиллями він мусить викрити причину регресу сорту А-379 і, значить, звідси зробити прогноз на майбутнє й подати ліки, що хоронили б інші сорти від цієї біди. Коли він не дійде якихось способів, під велику загрозу стане як авторитет інституту і зокрема кабінет селекції, що відрядив його сюди, так і його власна гідність, особливо та висока шана закордонної спеціалізації. Але й це все було в значній мірі пусте, справа ж, звичайно, в самій суті: як це так можна було не викрити, коли всі дані до аналізи є, коли даний процес відбувався в цілком ясних, виявлених, визначених умовах? Що саме могло тут так сильно діяти, коли всі дані було взято на увагу: внутрішні автогенетичні властивості сорту, втома клітинок чи зовнішні умови, і які саме? А може, тут заговорила сила атавістичного закону, коли сорт, доведений до максимуму можливостей, дав тепер гострий регрес?