— Що за вигадка, Антоніно Георгіївно! Віками, розумієте, цілими величезними віками в природі обпорошування діялось безглуздо й випадково, і все ж життя розвивалось і йшло вперед, просто з того принципу, що виживає сильніший. Ну, це ж ясно, як на долоні. А ви висуваєте якусь нову, страшенно штучну теорію. Не розумію! Просто не розумію!
Але жінка спокійно й певно, хоч і зовсім м'яко заперечила:
— Так тоді ж, Михаиле Ісайовичу, втрачається всякий сенс селекції. Коли вже селекціонувати, то ми повинні стежити й за тим, щоб сполучались тільки певні, завчасно вибрані сорти, а не випадкові. Це ж таки має далеко більше сенсу, ніж коли ми будемо вибирати окремі екземпляри. По-моєму, висадки треба розсаджувати зовсім нарізно.
— Голубе мій сизий!.. Та це така вигадка, що я ніяк не можу погодитись. Парувати рослини. Ну, що ви скажете? Як на це пристати?
— Дивіться! А що ж тут дивного?
— Чому ж тоді в Ірини Михайлівни стоять поруч всякі трави, і вона має прекрасні наслідки? Так же?
— Дивіться! Та вона ж робить штучне обпорошування.
— Штучне обпорошування? Що ви кажете?
— Ну, а так, тільки ото не каже. Вона ж взагалі все робить мовчки.
Директор пильно поглянув на неї й по тому лукаво посміхнувся собі в бороду.
Вони саме підходили до Савлутинського, і директор, кинувши на нього запитливим поглядом, мерщій звернувся, широко махнувши рукою, ніби шукаючи підтримки:
— Ну, от маєте собі: воюємо. Ви тільки послухайте: штучне обпорошування! Товаришка Долинна ніяк не може погодитись, що це зайве й непотрібне. Що ви скажете?
Тося спокійно й ніби байдуже привіталась з Савлутинським і, звертаючись до директора, сказала:
— А розуміється, Михаиле Ісайовичу! Це ж ясно, коли ми спаровуємо за відбором тварин, і це має там велику вагу, то чого ж ви заперечуєте це для рослин?
— Ну, що ви скажете! Та там же далеко більша автономність організму, а тут рослинний організм у великій мірі залежить від грунту й кліматичних умов — це ж аксіома.
Долинна знизала плечима й скептично посміхнулась. Тим часом директор весело поглянув на Савлутинського й безпорадно розвів руками:
— Ви тільки послухайте! Навіть свого Колкунова розбивають.
— А що ви думаєте? Вона має певну рацію.
Директор ще більш здивувався, почувши це від Савлутинського. Тепер він тільки безпорадно знизав плечима й, повернувшись, став дивитись за полільницями.
— А ви, значить, з нашого інституту, товаришко? — поспитав холодно Савлутинський.
— А так! Я скінчила його два роки.
— І увесь час тут?
— Так. Зразу на практиці, а потім і на посаді.
Вона пильно й ніби слухняно дивилась на Савлутинського.
— А ви, мабуть, недавно в інституті?
— Так, я всього півтора року як повернувся.
— 1-і, як це шкода, що я вже скінчила.
— Шкода? А чому саме шкода?
— Хотілось би дечому новому повчитись у вас.
— Ну, скажіть. А невже ви певні, що я дам щось нове?
Савлутинський гостро зиркнув і зразу ж помітив, як полохливо замигали в неї очі, вмить засяявши слізьми; він, ніби впіймав щось, гостріш придивився' й ледве чутно свиснув. Долинна вся зашарілась.
Савлутинський все ще дивився на неї холодно й спостережливо і повільно розривав слова:
— Ну, що ж, це непогано.
Долинна запитливо поглянула й покірно чекала дальших слів. Та Савлутинський раптом обірвав свою похмуру задуму і рішуче поспитав:
— А скажіть, будь ласка, товаришко, вам не важко?
— Що саме?
— А справлятись з цією роботою, отут заправляти людьми, виводити цукровість буряків?
Але Долинна дзвінко і поблажливо засміялась:
— А хіба що ж тут? Та я нічого кращого й не уявляю для себе, ніби й родилась для цього. В мене й робота невелика: я тільки помічниця селекціонера.
— Так, значить? Тоді це прекрасно. Відгонить трохи Сковородою, але добре, справді добре.
Він обвів її всю холодним поглядом і додав:
— І добре те, що ви обстоюєте свої погляди. Це запорука того, що ви виб'єтесь на самостійний шлях, а в наших умовах цього не так легко досягти.
Тепер Долинна дивилась на професора по-простацькому щиро й захоплено. Коли ж він несподівано обірвав свої слова, вона непомітно зітхнула. По тому поглянула на нього запобігливо й злякано-покірно і поспитала обережно:
— А ви маєте велику роботу в нас, здається?
— А певне, що так.
— І довго думаєте пробути тут?
— Гадаю, все літо. Очевидно, треба не тільки дослідити причини дегенерації сорту, а ще й придивитись добре до методів селекції.
— Ну, так це ж дуже добре,— сказала зітхнувши Долинна.— На довше в нас зостанетесь, придивитесь до всього, з усіма ближче познайомитесь.
Савлутинський поглянув на неї лукаво, не криючи вразливої посмішки.
— Ви так думаєте, що це на добре? — поспитав він, стежачи за нею. Але Долинна полохливо опустила вії.
— А мабуть, що так. Ви така видатна людина, що могли б дечому й нас повчити.
Та лукава посмішка не сходила з вуст Савлутинського.
Тим часом директор, опинившись на придолинку, покликав до себе Савлутинського. Той велично повернувся до Долинної, холодно вклонився їй й повільно пішов наниз.
— Ось маєте собі селекційні бурякові ділянки минулого року,— сказав директор, коли Савлутинський підійшов ближче до нього. Однак професор зразу ж придивився до грунту, окинув оком увесь цей схил, що сходив на розділ, і безпомічно озирнувся.
— А скажіть, будь ласка, чим же ми викопаємо?
— Ну, що ви скажете? Це справді притичина,— забідкався директор, але зразу ж повернувся й запропонував: — А може, ножем? В мене є добрий ніж. Ось, коли хочете.
Директор подав великого садового ножа, і Савлутинський обережно, щоб не забруднитись, заходився копати.
Взявши в кількох місцях спідній і горішній шар, він кожну виїмку пересипав у папір, зав'язав у хустку і по тому вдоволено хитнув головою, даючи знати, що з цією справою скінчено.
Обоє вийшли на дорогу, де їх чекав Петро, сіли в колясу, кучер злегка стьобнув коняку, і блакитний капелюх знову повів широку смугу по ніжній синяві неба. А в ту смугу впивалась Долинна, все ще стоячи й зосереджено й пильно стежачи, як коляса поволі тікала в зело ланів.
"Петрівка" серед полільниць обірвалась. Натомість тепер загомоніли веселі дражливо-вщипливі голоси, посипались пе-регуки. Вітер підхоплював, рвав їх і тріпотів ними разом з кінцями хусток у повітрі. З-за пагорка показалась постать вершника. Швидко в нім упізнали доглядача озимих, Горошка, і тоді дальший край полільниць знову завів довгу пісню "Петрівку", а ближчий до дороги знову похилився в рядки буряків.